Ольга Береза
Чому мої янголи все ще потребують аґрафок
Я довго думала, що янголи — це про щось високе. Про світло, захист, спасіння, крила без бруду й тріщин.
А потім життя кілька разів добряче вгатило мене чолом об реальність, і я зрозуміла: мої янголи радше схожі на людей після безсонної ночі. Втомлені. Подряпані. Іноді з синцями під очима чи розбитими губами. І майже завжди — зі шпильками, нитками, аґрафками, якими вони намагаються скріпити себе докупи. Або ж нас.
Мабуть, саме тому народилася збірка «Аґрафка для Янгола». Не як книга про ідеальних істот. І навіть не як розмова про абстрактне світло. А радше як спроба чесно подивитися на ніжність, яка виживає у світі, де все постійно тріщить по швах.
Мене завжди цікавили люди, які тримаються. Не пафосно. Не героїчно. А тихо. Люди, які вранці збирають себе докупи після ночі, коли хотілося розсипатися на дзуски. Люди, які жартують із власного болю. І які далі кохають, хоча мали б уже давно перестати.
Мої янголи саме такі. Вони не сходять із неба до церковних хорів. Вони гріють долоні об гарячі горнятка кави, мовчать у потягах, пишуть щось у нотатках серед ночі й ховають свої катастрофи під светрами та сарказмом. І так — вони все ще потребують аґрафок. Бо деякі речі неможливо зашити акуратно. Їх можна тільки тимчасово скріпити, аби не розвалилися просто тобі в руках.
Саме тому ця книга для мене — не про досконалість. Вона про вцілілість. Про людей, які навчилися жити зі своїми тріщинами так довго, що ті стали частиною їхньої краси. І, мабуть, — трохи про мене саму.
Усередині цієї збірки янголи говорять дуже по-різному. Іноді вони звучать піднесено й мудро, ніби крізь них промовляє сам голос предків — глибокий, автентичний, корінний. У цих текстах багато філософії, духовної міцності та майже фольклорної магії, де випробування порівнюються зі шліфуванням алмазу:
«Діамант, щонайтвердіший камінь,
шліфують лише іншим діамантом...»
А іноді вони просто вчаться жити з тим, що не складається до кінця. Вчаться відпускати образи, шукати крила й приймати долю такою, яка вона є. Це тексти про досвід поранених крил, але водночас — про непереборне бажання «в радість жити» і кохати без обмежень та мети:
«От лиш вона не знала, як простити / і, як з обрізаними крилами злетіти».
Є серед них і ті, хто впізнає одне одного без жодних пояснень — на рівні серця, тривог і мовчання. Бо коли зустрічаєш «свою» людину, подаровану Небом, слова стають зайвими. Тоді прокидаються почуття, що роками спали тривалим сном, і жінка дозволяє собі знову приймати світло й віддавати сяйво, попри всі терни й чагарники на шляху:
«Своє кохання на того не промарнуй,
хто у любові тій твої обріже крила».
І, може, саме в цьому вся суть. Янголи не перестають бути янголами лише тому, що на їхній долі з’являються тріщини, а світ вимагає платити високу ціну за порядність. Вони просто вчаться тримати себе трохи інакше. Не бездоганно. А достатньо міцно, щоб не розсипатися посеред дороги.
«Аґрафка для Янгола» — це книга-оберіг. Вона багатогранна й метафорична, зі своїм особливим усесвітом всередині. Це розмова про ту духовну висоту, яку ми шукаємо в небі, а знаходимо в дзеркалі, коли попри все вирішуємо жити далі. І якщо чесно — іноді цього більш ніж досить.
Мої янголи саме такі. Вони не сходять із неба до церковних хорів. Вони гріють долоні об гарячі горнятка кави, мовчать у потягах, пишуть щось у нотатках серед ночі й ховають свої катастрофи під светрами та сарказмом. І так — вони все ще потребують аґрафок. Бо деякі речі неможливо зашити акуратно. Їх можна тільки тимчасово скріпити, аби не розвалилися просто тобі в руках.
Саме тому ця книга для мене — не про досконалість. Вона про вцілілість. Про людей, які навчилися жити зі своїми тріщинами так довго, що ті стали частиною їхньої краси. І, мабуть, — трохи про мене саму.
Усередині цієї збірки янголи говорять дуже по-різному. Іноді вони звучать піднесено й мудро, ніби крізь них промовляє сам голос предків — глибокий, автентичний, корінний. У цих текстах багато філософії, духовної міцності та майже фольклорної магії, де випробування порівнюються зі шліфуванням алмазу:
«Діамант, щонайтвердіший камінь,
шліфують лише іншим діамантом...»
А іноді вони просто вчаться жити з тим, що не складається до кінця. Вчаться відпускати образи, шукати крила й приймати долю такою, яка вона є. Це тексти про досвід поранених крил, але водночас — про непереборне бажання «в радість жити» і кохати без обмежень та мети:
«От лиш вона не знала, як простити / і, як з обрізаними крилами злетіти».
Є серед них і ті, хто впізнає одне одного без жодних пояснень — на рівні серця, тривог і мовчання. Бо коли зустрічаєш «свою» людину, подаровану Небом, слова стають зайвими. Тоді прокидаються почуття, що роками спали тривалим сном, і жінка дозволяє собі знову приймати світло й віддавати сяйво, попри всі терни й чагарники на шляху:
«Своє кохання на того не промарнуй,
хто у любові тій твої обріже крила».
І, може, саме в цьому вся суть. Янголи не перестають бути янголами лише тому, що на їхній долі з’являються тріщини, а світ вимагає платити високу ціну за порядність. Вони просто вчаться тримати себе трохи інакше. Не бездоганно. А достатньо міцно, щоб не розсипатися посеред дороги.
«Аґрафка для Янгола» — це книга-оберіг. Вона багатогранна й метафорична, зі своїм особливим усесвітом всередині. Це розмова про ту духовну висоту, яку ми шукаємо в небі, а знаходимо в дзеркалі, коли попри все вирішуємо жити далі. І якщо чесно — іноді цього більш ніж досить.
