поезія Ольги Берези
інтимна лірика
Навіть гадки не мала, що десь ще існують такі:
без страху до любові, без боязні втратити віру.
І не знала, що в образі геть одинокого звіра
розгораються атоми сильні й водночас легкі.
Бережи його, Боже, він має у собі світи,
кожен світ його – наче з дитинства солодка цукерка.
До очей його можна дивитися, як до люстерка,
увійти у них і залишитися там назавжди.
Бережи його, Боже, він має до мене ключі.
Бадьорить мої дні, наче кава ранкова в горнятку,
він розгадує серце моє, як важливу загадку,
і читає уважно мене по складах при свічі.
Бережи його шлях, він будує надійні мости,
збережи його вміння в житті цінувати й краплину.
Я в ньому поселюсь, як у мушлі яскрава перлина,
і всередині нього коштовністю стану рости.
Його струни не рвуться, а зріють, як в полі жита.
Бережи його, Боже, він вміє долати пустелі.
Його сни збережи у моїй кольоровій постелі
й теплу хвилю його десь понизу мого живота.
© Ольга Береза
без страху до любові, без боязні втратити віру.
І не знала, що в образі геть одинокого звіра
розгораються атоми сильні й водночас легкі.
Бережи його, Боже, він має у собі світи,
кожен світ його – наче з дитинства солодка цукерка.
До очей його можна дивитися, як до люстерка,
увійти у них і залишитися там назавжди.
Бережи його, Боже, він має до мене ключі.
Бадьорить мої дні, наче кава ранкова в горнятку,
він розгадує серце моє, як важливу загадку,
і читає уважно мене по складах при свічі.
Бережи його шлях, він будує надійні мости,
збережи його вміння в житті цінувати й краплину.
Я в ньому поселюсь, як у мушлі яскрава перлина,
і всередині нього коштовністю стану рости.
Його струни не рвуться, а зріють, як в полі жита.
Бережи його, Боже, він вміє долати пустелі.
Його сни збережи у моїй кольоровій постелі
й теплу хвилю його десь понизу мого живота.
© Ольга Береза
Я, мабуть, читаю в соте,
І знову слова тривожать.
І байдуже на чесноти —
Така уже я, мій друже.
Таке уже в мене серце —
Гаряче, шалене, плинне.
Ми з Вами, мій пане, вперті
Й по-доброму безупинні.
Такі уже в нас дороги —
У Мюнхені, Римі, Відні…
Й однакові в нас тривоги,
І радощі теж подібні.
А знаєте, час не владний,
Щоб стерти найкращий спомин.
Він дихає поруч з нами,
Як тихий і вірний спільник.
Й смарагдова домовина —
Всього лише тиха пристань,
Як сплачена десятина
За щирість, за слово чисте.
Та навіть коли зникає
Усе, що тримало досі, —
Ви той, хто щораз здіймає
Мої вечорові осі.
І навіть коли спокуса
Затьмарить душі бажання,
Ми з Вами знаходим музи
У крихтах свого світання.
Бо все, що було минуще,
Вкладається в рими правди,
А в пам’яті — тепле, сущє,
Як промінь, що гріє завжди.
© Ольга Береза
І знову слова тривожать.
І байдуже на чесноти —
Така уже я, мій друже.
Таке уже в мене серце —
Гаряче, шалене, плинне.
Ми з Вами, мій пане, вперті
Й по-доброму безупинні.
Такі уже в нас дороги —
У Мюнхені, Римі, Відні…
Й однакові в нас тривоги,
І радощі теж подібні.
А знаєте, час не владний,
Щоб стерти найкращий спомин.
Він дихає поруч з нами,
Як тихий і вірний спільник.
Й смарагдова домовина —
Всього лише тиха пристань,
Як сплачена десятина
За щирість, за слово чисте.
Та навіть коли зникає
Усе, що тримало досі, —
Ви той, хто щораз здіймає
Мої вечорові осі.
І навіть коли спокуса
Затьмарить душі бажання,
Ми з Вами знаходим музи
У крихтах свого світання.
Бо все, що було минуще,
Вкладається в рими правди,
А в пам’яті — тепле, сущє,
Як промінь, що гріє завжди.
© Ольга Береза
Я жінка з ароматом кави.
Я жінка з ноткою ванілі.
Я та, що любить влітку трави,
а взимку – заметілі білі.
Я часом равлик, часом – дзиґа.
Подеколи така спекотна,
іноді зимна, наче крига.
То повна справ, то безтурботна.
Буваю тиха, наче квіти.
Буває, б’ю, мов громовиця.
Я та, що з пахощами літа,
я та, що із польотом птиці.
Люблю я книги, дощ і зорі,
повно браслетів на зап’ясті.
Я жінка з крапелькою моря.
Я жінка з ароматом щастя.
© Ольга Береза
Щемний післясмак
Ваш голос — тінь, що сходить по зап’ястю
і не питає, хто ми тут й чому.
Бо скільки треба нам обом для щастя,
щоб не злетіти в прірви глибину.
Ви клали на уста перстеник слова,
і він розтанув, наче перший сніг.
І музика зронила з-під покрова,
палким зізнанням, мовбито пісні.
І Ваші руки — теплі, аж гарячі,
відлунюють ще дотиком в мені.
А серце щире, вперте й нетерпляче
так солодко запалює вогні.
Я не втекла — я просто розчинилась
у кожнім русі, в кожнім нашім «так».
Чи, може, це мені лише наснилось —
вогкий, як ніч, бентежний післясмак.
© Ольга Береза
"Поза нормою"
збірка інтимної лірики Ольги Берези
Листи, які не носять листоноші...
Ні, то не хвилі, і таки не вітер.
Ви чуєте? То — дотик ейфорії.
Чи, може, друже, це є ностальгія —
як голос часу чи слова без літер.
Я вашу вервечку листів читаю,
мов молитви — від рими і до рими.
Це те, що грітиме в холодні зими,
а зараз — то ковток п’янкого раю.
Порипує у такт старенька вілла,
і дихає у шию п’яний ранок.
Без сукні каву понесу на ґанок —
від слів іще розніжена, змокріла.
Бо тут, де у гріхах згорають ночі,
мені шепоче той, хто Богом даний,
такими іще юними словами:
листи, які не носять листоноші.
© Ольга Береза
Ні, то не хвилі, і таки не вітер.
Ви чуєте? То — дотик ейфорії.
Чи, може, друже, це є ностальгія —
як голос часу чи слова без літер.
Я вашу вервечку листів читаю,
мов молитви — від рими і до рими.
Це те, що грітиме в холодні зими,
а зараз — то ковток п’янкого раю.
Порипує у такт старенька вілла,
і дихає у шию п’яний ранок.
Без сукні каву понесу на ґанок —
від слів іще розніжена, змокріла.
Бо тут, де у гріхах згорають ночі,
мені шепоче той, хто Богом даний,
такими іще юними словами:
листи, які не носять листоноші.
© Ольга Береза
Не спини вогонь…
Не спини вогонь — хай догорає.
Не ховай сліди — хай будуть нам.
Бо життя не спить, воно чекає
на той рух, що зводить в тобі храм.
Не імла, а спалах — нам озветься.
Не дорога, а її межа.
І любов — не зірка в піднебессі.
а той жар, що в грудях не зника.
Запали не свічку — а кохання.
Погаси не світло — а печаль.
І нехай розквітнуть сподівання
поміж недомовлених мовчань.
Бачиш, он за обрієм світає.
на віконні жевріє свіча.
Тільки той хто любить, проростає.
Тільки той, хто вірить, не втрача.
© Ольга Береза
Не спини вогонь — хай догорає.
Не ховай сліди — хай будуть нам.
Бо життя не спить, воно чекає
на той рух, що зводить в тобі храм.
Не імла, а спалах — нам озветься.
Не дорога, а її межа.
І любов — не зірка в піднебессі.
а той жар, що в грудях не зника.
Запали не свічку — а кохання.
Погаси не світло — а печаль.
І нехай розквітнуть сподівання
поміж недомовлених мовчань.
Бачиш, он за обрієм світає.
на віконні жевріє свіча.
Тільки той хто любить, проростає.
Тільки той, хто вірить, не втрача.
© Ольга Береза
Ви кличете — і я вже не втечу,
Бо в морі Вашім хочу потонути.
Я власну волю, мов вітрило, тчу,
Щоб Вам назустріч нею промайнути.
Я мандрувала — Ви ж ростили час,
Так непомітно посріблились скроні…
Але невидимий порив щораз
Сплітав нам дні, мов лінії долоні.
Не материк я — течія вогнів,
Зі мною не шукайте собі спокій.
Ви прагнете зайти до моїх снів,
А я сміюсь: ви там вже кілька років.
Ви пестите рядками кожен слід,
Вивчаєте до родимкових плямок.
Ви вигадали наш прекрасний світ,
Де ми удвох — щовечір, щосвітанок.
І якщо раптом звільнимось з тенет,
Я не втечу, я обернуся сонцем.
Не лиш на мить — назавжди цей сюжет
Я закарбую у своїм віконці.
Покличте, і я осягну вітри,
Бо воля нам немов сестриця рідна.
Ви прагли берег? Я ж даю — мости,
Безмежні, наче зорі заповітні.
© Ольга Береза
Не кожне слово — варте молитов,
не кожна іскра — то вогонь чи стрази,
не кожне гроно визріє в вино,
і пуп’янок не всяк вартує вази.
Та й дотик — не усім солодкий мед,
коли естетика — всього сервірування.
Тепло втрачає й найтепліший плед,
коли жага — лише декорування.
Дозвольте, я це розкажу не так,
і Вами сказане усе перемалюю.
А може, й спраглими вустами поцілую
за щире серце. Або і за так…
Геть безсоромно, вільно, наче птах,
всі пори ваші сповню я собою,
та розчинюсь шаленою снагою —
і байдуже, кому там що не так.
І Ваші вщент зволожені думки,
і Ваше ще невикохане серце
так млосно загорну в п’янке кубельце,
що слів таких не знають словники.
Затисне в грудях невблаганний щем —
зухвало, ніжно, дико і невпинно.
Так палко. І так винно й безневинно —
благатиме думками: «ще… іще…»
Торкнуся подихом і тіла, і душі —
і ця вологість, що не знає «вчасно»,
безжально, божевільно і прекрасно…
Дай, Боже, зупинитись на межі,
щоб хвиля ця не знесла береги.
Умієте кохати так нещадно,
аби шарілось навіть простирадло,
і потайки десь заздрили боги?
© Ольга Береза
не кожна іскра — то вогонь чи стрази,
не кожне гроно визріє в вино,
і пуп’янок не всяк вартує вази.
Та й дотик — не усім солодкий мед,
коли естетика — всього сервірування.
Тепло втрачає й найтепліший плед,
коли жага — лише декорування.
Дозвольте, я це розкажу не так,
і Вами сказане усе перемалюю.
А може, й спраглими вустами поцілую
за щире серце. Або і за так…
Геть безсоромно, вільно, наче птах,
всі пори ваші сповню я собою,
та розчинюсь шаленою снагою —
і байдуже, кому там що не так.
І Ваші вщент зволожені думки,
і Ваше ще невикохане серце
так млосно загорну в п’янке кубельце,
що слів таких не знають словники.
Затисне в грудях невблаганний щем —
зухвало, ніжно, дико і невпинно.
Так палко. І так винно й безневинно —
благатиме думками: «ще… іще…»
Торкнуся подихом і тіла, і душі —
і ця вологість, що не знає «вчасно»,
безжально, божевільно і прекрасно…
Дай, Боже, зупинитись на межі,
щоб хвиля ця не знесла береги.
Умієте кохати так нещадно,
аби шарілось навіть простирадло,
і потайки десь заздрили боги?
© Ольга Береза
Прихисток у любові
Ще спатиму, а ніч мій профіль п’є,
малює світлом тіні на подушці.
Тремтить повітря — наче все святе
сховалось у волоссі десь за вушком.
Згортає час розсипані думки,
як пізня осінь листя на алеї.
І млосні сни — тремтливі острівки —
виводять поміж нами паралелі.
Ще спатиму, а ніч тримає дім,
де тіні сходять по старій драбині.
Вікно малює вежі на стіні,
і місяць світло сипле по перині.
Рука на теплій лінії плеча
відчує обрій, де немає змови.
А серце, ніби в келиху, звуча,
шукає собі прихистку в любові.
І вранці сонце стане між плечей,
намалювавши силует крилатий.
Хто зміг торкнутись вічності очей,
той вже не вмів ніколи забувати.
© Ольга Береза
малює світлом тіні на подушці.
Тремтить повітря — наче все святе
сховалось у волоссі десь за вушком.
Згортає час розсипані думки,
як пізня осінь листя на алеї.
І млосні сни — тремтливі острівки —
виводять поміж нами паралелі.
Ще спатиму, а ніч тримає дім,
де тіні сходять по старій драбині.
Вікно малює вежі на стіні,
і місяць світло сипле по перині.
Рука на теплій лінії плеча
відчує обрій, де немає змови.
А серце, ніби в келиху, звуча,
шукає собі прихистку в любові.
І вранці сонце стане між плечей,
намалювавши силует крилатий.
Хто зміг торкнутись вічності очей,
той вже не вмів ніколи забувати.
© Ольга Береза
Буду для тебе палкою клітиною,
вибухом, часом… А хочеш – лавиною.
Тільки відчуй мене пальцями, диханням,
думкою… А чи грозою та вихором.
А якщо хочеш, я вкриюся манною
чи розчинюсь і відроджуся заново.
Винайду інші далекі галактики
чи поверну дивовижну Атлантику.
Знаєш, чомусь так окрилено віриться,
що недарма серед ночі нам мріється.
Я поведу тебе тихими водами,
станемо дивом й таємними кодами.
Хочеш, я буду рікою, дорогою,
правдою, вірою і перемогою?
Будемо в світі цьому перехожими,
дивакуватими, на сонце схожими.
Хочеш, ми будемо, як вітер, вільними,
для усіх правильних – мов божевільними?
Ми допоможемо їм усміхнутися.
Лиш головне, аби разом набутися.
© Ольга Береза
Ніжність
Є гарне почуття, що зветься ніжність –
той дотик душ, ота межа життя...
Коли в одне збігається розбіжність.
Коли заповнюється кимось пустота.
Руйнується до серця огорожа,
всі мури захисту зникають непомітно.
Солодкою стає любові ноша.
Мужчина – то є світ, та жінка в ньому – світло.
В любові не спрацює обережність.
Де ніжність є, там все наче в тобі.
Мужчина може проникати у безмежність,
а жінка носить цю безмежність у собі.
© Ольга Береза
Є гарне почуття, що зветься ніжність –
той дотик душ, ота межа життя...
Коли в одне збігається розбіжність.
Коли заповнюється кимось пустота.
Руйнується до серця огорожа,
всі мури захисту зникають непомітно.
Солодкою стає любові ноша.
Мужчина – то є світ, та жінка в ньому – світло.
В любові не спрацює обережність.
Де ніжність є, там все наче в тобі.
Мужчина може проникати у безмежність,
а жінка носить цю безмежність у собі.
© Ольга Береза
До сп'яніння...
Розчиняюсь у розтулених вустах,
як ріка об береги, хлюпочу водами,
у запаморочливих твоїх очах
закарбовуюсь зухвалими штрих-кодами.
Розкошуй в отій таємній глибині –
це твій прихисток й твоя винагорода.
Мої обрії, флюїди та вогні –
твоя терпкість, сила-твердість й насолода.
Хай із трепетом пульсує в жилах кров
до всеплідного жіночого склепіння.
Усолоджуйся вустами до сп’яніння,
бо любов – підґрунтя всіх земних основ.
© Ольга Береза
Розчиняюсь у розтулених вустах,
як ріка об береги, хлюпочу водами,
у запаморочливих твоїх очах
закарбовуюсь зухвалими штрих-кодами.
Розкошуй в отій таємній глибині –
це твій прихисток й твоя винагорода.
Мої обрії, флюїди та вогні –
твоя терпкість, сила-твердість й насолода.
Хай із трепетом пульсує в жилах кров
до всеплідного жіночого склепіння.
Усолоджуйся вустами до сп’яніння,
бо любов – підґрунтя всіх земних основ.
© Ольга Береза
Ребро не Адама
Коханий, стань за плечима,
як мур, як гора висока,
ти будь мені за опору,
як пише в словах пророка.
Ти будь за міцну твердиню,
надійну стійку фортецю,
аби я була для світу
не просто жертовна таця.
Ти будь мені ясним небом,
цілющо-терпким причастям,
а хочеш, творцем для глини –
зліпи собі з мене щастя.
Весну як благословення,
аби уся крига скресла.
Ще сіль зліпи, хліб і воду.
Зліпи собі з мене Всесвіт!
Попереду стань, коханий,
як щит і як оборона.
Як ти мені – світлим раєм,
я – благословенним лоном.
Я чую, як дивовижно
життя в твоїх грудях б’ється,
бо я – ребро не Адама,
а взяте з-під твого серця.
© Ольга Береза
Я в тобі розчинюсь,
і нехай не перечать нам зорі.
У тобі потону,
як тонули в Бермудах човни.
Тільки без вороття,
як бувало у вирі історій.
Тільки без каяття,
як буває у мріях весни.
Ми такі, як усі,
зодягнемось в коштовну оздобу
й заховаємо в тиші
думок золоті почуття.
Або як не усі –
потаємно влаштуємо проби:
одне одному враз
розтечемось по венах життям.
Я в тобі поселюсь,
і нехай не бунтує сумління.
У тобі я розквітну,
як квітнуть в Едемі сади.
Ти лише відгукнись,
як відгукує сонцю насіння.
Може, я у тобі
залишу найцінніші плоди.
© Ольга Береза
А хто там знов про терни і пастки?
Про рани й сіль, здобуті у любові?
Я знаю — всі ми тут мандрівники
із щемом, тугою й сльозою соли.
Та я шукаю промінець тепла,
бо того що боліло, — уже доста.
Он літечко вже тихо відгора...
Он журавлі кружляють чорнохвості...
Вже осінь носить яблука на торг,
чийсь кіт приблуда знову ловить пташку.
Старий сусід співає, наче Бог,
і норовить десь пригубити пляшку.
Згори позиркують на Євин плід
пузаті хмари, наче сиві стражі,
спостерігають, як здурів цей світ.
Анге́ли роблять фоторепортажі.
Між небом і землею — тиха мить,
де серце вже не знає, що робити.
І хтось, мов тінь, без голосу кричить,
щоб просто — бути. Просто — не боліти.
Та навіть попри світовий дурман,
є ті, хто досі із відкритим серцем.
Є я і Ви — наш віршовий роман.
Ще й, судячи с усього, — трохи перцю.
© Ольга Береза
Знайди мене в наступному житті,
я буду в серпанко́во-білій сукні,
в очікуванні теплих почуттів,
безмежно рідних, ніжних, незабутніх.
Немов весь Всесвіт у своїх руках,
триматиму мале горнятко кави.
Краплини дива на вогких вустах –
я смакуватиму цей світ ковтками.
Зустрінь мене в прийдешньому житті.
Ітиму боса берегом край моря,
в напівпрозорій щирій простоті
для нас намрію хід нових історій.
Я вигадаю світ без холодів,
де я тобою вилюблена жінка.
Знайди мене в майбутньому житті,
де ми напишемо свою сторінку.
Повір, немає нашої вини,
що нам удвох кохання це наснилось.
Хоч в тих світах мене не промини,
якщо нам тут любити не судилось.
© Ольга Береза
Ви кликали мене крізь далину,
де обрії — від моря і до неба.
Я чула голос, наче глибину…
А може, власне, і було не треба.
То, може, був лиш відгомін дощів,
що ніжно пестив словом щокраплини.
А я всі ці стотисячі разів гадала:
Ви — так щиро, безневинно.
Ну і нехай! Тут — у старих містах,
де лине звук австрійської бруківки,
немов у кадрі нечіткої плівки
змиває дощ цілунки на вустах.
Позиркує зухвало у мій бік
стара ворожка. Кидає на карти.
Її би запитати було варто:
«Любові скільки треба на наш вік?»
Та я ішла — без мапи, без причин.
Зайшла в кав’ярню по «Американо».
Було мені на серці трохи п’яно —
без музики, без дотиків, без вин...
Чи, може, в мене цінності не ті?
І раптом хтось гукає: «От халепа!
Любов — єдина істина в житті!
Все решта — тільки кручі і вертепи».
© Ольга Береза
Невикохане серце
Шукай мене серед зелених трав,
посеред простору безмежного колосся.
Там де пірнає в надра тихий став,
і де дрімають води безголосі.
Знайди мене на верховітті гір,
коли злітатиму пташиною у небо.
У високості простору безмір,
схопи мене серед небесних гребель.
Затримай поміж яснооких зір.
Спини: без тебе світ не має сенсу.
Для мене краще місце із усіх —
то є твоє невикохане серце.
© Ольга Береза
Шукай мене серед зелених трав,
посеред простору безмежного колосся.
Там де пірнає в надра тихий став,
і де дрімають води безголосі.
Знайди мене на верховітті гір,
коли злітатиму пташиною у небо.
У високості простору безмір,
схопи мене серед небесних гребель.
Затримай поміж яснооких зір.
Спини: без тебе світ не має сенсу.
Для мене краще місце із усіх —
то є твоє невикохане серце.
© Ольга Береза
Допоки бентежить душа
Спини мене зараз, як стане відваги,
бо завтра дороги не ті.
Одна лише крапля коханої спраги –
і з’явиться сила в хребті.
Щоб руки щосили втискалися в руки,
до крові впивались вуста.
Нехай божевілля солодкої муки
до нерва крізь нас пророста.
Ще поки в зіницях буяє грайливість,
зникає між нами межа…
Спини мене зараз, як буде сміливість,
допоки бентежить душа.
© Ольга Береза
Спини мене зараз, як стане відваги,
бо завтра дороги не ті.
Одна лише крапля коханої спраги –
і з’явиться сила в хребті.
Щоб руки щосили втискалися в руки,
до крові впивались вуста.
Нехай божевілля солодкої муки
до нерва крізь нас пророста.
Ще поки в зіницях буяє грайливість,
зникає між нами межа…
Спини мене зараз, як буде сміливість,
допоки бентежить душа.
© Ольга Береза
Зліпи свою Єву
А хочеш, я буду глиною
покірною та пластичною?
Долоні твої поглину я
формами ніжно-сферичними.
Поринь у мої силуети і так,
щоб від дотиків мліла.
Знайди золотий мій перетин
на лагідних лініях тіла.
Створи мене в дивний час ночі –
закохану, милу, чуттєву …
Зроби лиш такою, як хочеш –
зліпи собі свою Єву.
© Ольга Береза
А хочеш, я буду глиною
покірною та пластичною?
Долоні твої поглину я
формами ніжно-сферичними.
Поринь у мої силуети і так,
щоб від дотиків мліла.
Знайди золотий мій перетин
на лагідних лініях тіла.
Створи мене в дивний час ночі –
закохану, милу, чуттєву …
Зроби лиш такою, як хочеш –
зліпи собі свою Єву.
© Ольга Береза
Ховай мене собі за теплу пазуху
і не запалюй романтичних свіч,
бо я сама бажаю бути спалахом
і щоб твої вогні мені навстріч.
Не зупиняйся, це наш рай удосвіта,
я ж бо тебе ні в кого не краду,
хіба що, може, крапельку у Всесвіту,
але для нього ми є на виду.
Я у тобі, як літо в теплім промені,
а ти в мені – понизу живота.
І навіть коли будемо ми втомлені,
я віднайду твої п’янкі вуста.
Сховай мене собі десь поміж мріями,
чи межи спогадів, а чи у звуці слів,
чи у молитві межи літургіями,
чи в снах, як було тисячі разів.
Живи! Кохай! Не засідай у засідки.
Іди, торуй, але за кроком стеж,
бо кожен крок нам гарантує наслідки,
не зроблений, як це не дивно, теж.
© Ольга Береза
Бо я твоя
Візьми мене у тихі зорепади,
хай заздрять нам палкі зірки плеяд.
Бо я – твоя й кохаю не заради,
не через те що, не тому що й не навряд.
Візьми мене у спогади та мрії,
у виткані бажаннями думки.
Бо я – твоя симетрія й стихія,
з життя твоєї книги сторінки.
Твоє свічадо і твої скрижалі,
веселиці твоєї кольори.
Бо я – твоя! Візьми мене й надалі
до себе в незбагненні вечори,
до сивих снів та до кавових ранків.
Я буду тобі легша за сльозу,
бо я твоє сплетіння до останку
чи то у ясний день, а чи в грозу.
Твоя розрада й сплеск адреналіну,
з собою в день новий мене поклич,
як сонце, що нема йому заміни.
Одну-єдину з тисячі облич
візьми мене у старість зі собою,
де ми зіграємо і буде нічия.
А може, і дам виграти без бою.
Бо я тобі своя! Бо я твоя!
© Ольга Береза
Втеча
Серед сотні дихань монотонних
ти мій подих відшукати зміг.
Забери мене зі стін бетонних,
укради від усього й усіх.
Посели в віддаленій хатині,
де нема людей і покриття.
Де переверну в одну хвилину
дриґом догори твоє життя.
Я розквітну крізь твої ключиці
і підсяду на твою струну.
Я застигну у твоїх зіницях,
як комаха в краплі бурштину.
Упаду на дужі твої плечі,
наче зорі, голими грудьми.
Щоб не марнувати нашу втечу,
ти і мій весь світ переверни.
© Ольга Береза
У мештах янгола
Мені на плечі впав кумедний янгол
у мештах дербі й з теплими руками.
Ми танцювали з ним уявне танго
і мандрували десь межи світами.
Мені здалось, він з іншої епохи:
у датах, числах, іменах блукає,
працює перекладачем у Бога
і все хороше раєм називає.
Казав мені, щоб дихала щасливо,
бо все, у що ми віримо, воскресне.
Усе в житті є хвилями й важливо,
аби котрась з них голову не знесла.
Ми сіяли усі слова крізь сито,
щоб віднайти найбільш цінніші ноти.
Хоч мешти його цокали сердито,
та крила дарували ніжний дотик.
Я вчора впала янголу на плечі
чи то на голову звалилася нарешті.
І реготав над нами п’яний вечір,
коли я приміряла його мешти.
© Ольга Береза
То наші дні
То наш пейзаж… То наші видноколи…
Де ти в мені, а я уся в тобі.
Такі, як ми, бувають раз в ніколи.
Такі, як ми, живуть серед обійм.
То наші сни і наші круговерті.
То наше небо, наші кольори.
А пам’ятаєш щастя у конверті?
А поцілунок наш на раз, два, три?
Ми не питали, бути чи не бути.
Не марнували час на вітряки.
Нам просто забагнулося здобути,
як дар, одне для одного зірки.
То наші дні... То наша нескінченність...
Де я в тобі, а ти увесь в мені.
Такі, як ми, для інших незбагненність.
Як майбуття, як істина в вині…
© Ольга Береза
Ясеневий вірш
Ви часом, як тінь від розкішного ясеня,
торкаєтесь фразою — збіса затишною.
І кожен Ваш крок — як цитата із осені,
що книгами пахне, і втомою, й тишею.
Вечірнім розмаєм. І келихом стиглого…
Сльозою. Причастям. Довірою. Й Богом.
Бо Ви — як цитата із іншого виміру,
якій час устелює стежку прологом...
І я почуваюсь такою залежною від фрази,
від слова — вони, мов палають.
І довго витають, як дим над пожежами.
Мені навіть Ваше мовчання лунає.
Ця осінь — як правка старого редактора.
А листя опале — архіви природи.
Повітря — як вірш, від безликого автора,
а ви ще казали, що вірші не в моді.
Я часом, як тінь від розкішного ясеня,
торкаюсь кори, усміхаюсь загравою.
І кожен мій дотик — цитата із осені,
що яблуком пахне, корицею й кавою.
© Ольга Береза
Усе любові прагне
Усе колись перецвіте,
мов пелюстки троянди.
Усохне листя золоте
і ніжний цвіт лаванди.
Літа збіжать, як плин води,
злетять, як в небо птиці,
стечуть, як топляться льоди,
минуть, як блискавиці.
Отак мине й твоє буття,
бо й зорі догорають.
Й назад не буде вороття –
літа не повертають.
Тому живи, смакуй усе,
нади́хайся, натішся.
Прощай, люби, забудь пусте,
кохай щораз палкіше.
Живи! Ні миті не сумуй,
усе любові прагне.
Милуй! Даруй! Цінуй! Цілуй!
Кохай, допоки спраглий.
© Ольга Береза
На рік молодші
Не питай, за які провини
звалилась тобі на голову.
Навчила твою пуповину
бажання, жаги та голоду.
Любити повною мірою,
без остраху і без обмежень.
Відчути кохання шкірою,
без сумнівів і застережень.
Тримати всю ніч зап’ястя.
Мовчати, сміятись, кричати…
Щоразу вмирати від щастя,
від ніжності – воскресати.
Впиватись в уста найсолодші
і без алкоголю п’яніти.
Ми знову на рік молодші.
Такі безбентежні, як діти.
© Ольга Береза
Ти журавель – я твій політ і крила.
Ти корабель, а я твої вітрила.
Ти сонце – я тепло й проміння.
Ти совість – я твоє сумління.
Ти музикант – я пісня та балада.
Володар ти – я сила, воля й влада.
Ти красень – я для тебе врода.
Ти переможець – я твоя винагорода.
Ти море – я безмежна хвиля.
Ти шлях – я кожна твоя миля.
Художник ти – я полотно й картина.
Ти сирота, а я твоя родина.
Король ти – я вінець твій і корона.
Ти виноград – а я цілющі грона.
Як ти ніщо – то і мене немає!
Коли ти все – я стану твоїм раєм!
© Ольга Береза
До фанатизму
Ти тільки іскру запалив –
вона ж зайнялась, як багаття.
І ти в її вогнях блудив й не знав,
любов це чи прокляття.
Бувало, нею шаленів
під кайфом аж до фанатизму.
І променів, і струменів
в її розпалену харизму.
Вона тепер вогнем горить.
Не залишай її, гульвісо,
бо або згасне в якусь мить,
ну, або спалить все до біса.
© Ольга Береза
Ти тільки іскру запалив –
вона ж зайнялась, як багаття.
І ти в її вогнях блудив й не знав,
любов це чи прокляття.
Бувало, нею шаленів
під кайфом аж до фанатизму.
І променів, і струменів
в її розпалену харизму.
Вона тепер вогнем горить.
Не залишай її, гульвісо,
бо або згасне в якусь мить,
ну, або спалить все до біса.
© Ольга Береза
Оголена оаза
Здіймає осінь сукню золоту,
розлога та оголена оаза.
І цноту благодатну та святу
дарує без жалю і зобов’язань.
І в нотах, ароматах, кольорах,
у дотиках найкращого сп’яніння,
у ранках дивовижних й вечорах
кохається у залишках проміння.
І мовчки мріє: як зійдуть сніги,
воскреснути з посіяним насінням.
Шепоче тихо з відчуттям жаги:
“Кохайтеся, бо в цьому воскресіння”
© Ольга Береза
Здіймає осінь сукню золоту,
розлога та оголена оаза.
І цноту благодатну та святу
дарує без жалю і зобов’язань.
І в нотах, ароматах, кольорах,
у дотиках найкращого сп’яніння,
у ранках дивовижних й вечорах
кохається у залишках проміння.
І мовчки мріє: як зійдуть сніги,
воскреснути з посіяним насінням.
Шепоче тихо з відчуттям жаги:
“Кохайтеся, бо в цьому воскресіння”
© Ольга Береза
Мої небеса...
Твого серця весна,
заголублена мною до щастя,
мов пелюстка ясна,
наче цінне цілюще причастя.
Я в обіймах твоїх,
немов сонцем палким, зігріваюсь.
Ти мій біль і мій сміх,
мої весни, які я кохаю.
Зацілую вуста –
оте ніжне пелюсткове диво.
Ти – мої небеса,
не любити тебе неможливо.
© Ольга Береза
Твого серця весна,
заголублена мною до щастя,
мов пелюстка ясна,
наче цінне цілюще причастя.
Я в обіймах твоїх,
немов сонцем палким, зігріваюсь.
Ти мій біль і мій сміх,
мої весни, які я кохаю.
Зацілую вуста –
оте ніжне пелюсткове диво.
Ти – мої небеса,
не любити тебе неможливо.
© Ольга Береза
Не знала я, що милість — це злочинно.
Любов мені читалась як псалом.
Писав про перса й мудрий Соломон
відверто так, що аж шарівся сон.
Й нікому це не видавалось дивним.
А люди! Хай собі торохкотять,
нехай в уявленні карбують сцени
гарячі, дикі, наче кров у венах,
які в думках їм вималюють гени…
Я ще й підкину дрова до багать!
Писатиму зухвале, пломінке…
Де кожен крок — як вихор незабутній.
Втрачати… Віднайти… І знов здобути…
Хто має смілість — той вже не забутий.
А хто лиш страх — той осудом живе.
Неначе правда, здіймлена на вила
палаю знову — і вогнем, і миром
у темряві, де сум торкає слух.
Бо я — свобода! Віра, міць і дух!
А з Вами…
З Вами ― ще й безмежна сила!
© Ольга Береза
Ти час мій... вимір мій... мій божевільний простір.
Ні більше, ані менше… Ти – мій горизонт.
Шепоче на плечі тихенько янгол вкотре:
“Яке?! Він боротьба, він твій таємний фронт”.
І поки я навшпиньки йду варити каву,
він голосно сміється: знає, вочевидь,
що наш двобій з тобою – то кипляча лава
і що не відступлю від тебе ні на мить.
Така жага, ажень сади Едемські бліднуть,
коли тобою квітну, вилюблена в ніч.
Ти у мені ввімкнув моє жіноче світло,
в якому запалала сотня протиріч.
Де ми удвох, коханням спраглі, зголоднілі,
блаженно грішимо, допоки я тобі
галактика… світи… тату Плеяд на тілі…
Шепоче янгол: “Ні! Ти злива у вогні”.
© Ольга Береза
В чужому домі
Я так хотіла саме оцю ніч,
коли удвох самі в чужому домі,
де нам ворожить мерехтіння свіч,
а ми немов знайомі й незнайомі.
Я встигла лише мовити тобі,
що тут писала б неймовірні вірші.
А ти всміхнувся і сказав: “О, ні!
Ми будемо в будинку цьому інші”.
І ми сміялись, й плакали удвох,
були собі мов зовсім невідомі.
На зламі всіх світів і всіх епох
кохалися свідомо й несвідомо.
Бентежно, щиро і, на диво, дивно
нам у цю ніч все видавалось іншим.
Ти цілував шалено і невпинно,
а я писала і писала вірші.
© Ольга Береза
Не всі сміють мріяти – а я мрію.
Не всі сміють квітнути – а я смію.
Бояться зізнатись – душа голодна.
А я, мов маленька, змовчати не годна.
Я там, де диво, там, де цікаво,
забігана, мокра і на ковтку кави.
Іду – не боюся – хоч вбрід, хоч наосліп,
то – як дитина, то – як доросла.
Для мене годинник – рука у прикрасі.
Я вільна – я десь загубилася в часі.
Якщо я прощаю – то це вже назавжди.
Якщо я кохаю – то серце віддавши.
Я знаю – що вмію. Я знаю – що можна.
Якщо Бог зі мною – я непереможна!
Для моря – у мене в душі є вітрила.
Для неба – у моєму серці є крила.
Для світу – я жінка чи, може, дівчисько.
Для когось я високо, для когось – низько.
Для інших – я дивна і вільна-свавільна,
для тебе коханий – молитва недільна.
Як треба – примхлива, надміру відверта.
Я сильна. Рішуча. Доволі уперта.
Я мрію. Я вірю. Я квітну й кохаю.
Що хочу – малюю. Що хочу – стираю.
© Ольга Береза
Ти весь – неначе виструнчений клен,
чуприною схопив окраєць сонця.
Так буйнолико, ніби оборонцем,
розлогістю гілок, суцільних вен
тримав мене в гарячій оболонці.
Гори! Іще, як стане сил – гори!
Я гілля твоє визубрила тілом.
Нехай за обрієм давно завечоріло
і тихим жалем серце защеміло
в обіймах невситимої кори.
Ти весь – мов від землі і до небес,
в коріння вгруз і кроною покрився.
Учора до зими вже поголився.
І в суголоссі досконалих мес
в моєму лоні сонцем відродився.
© Ольга Береза
Ейфорія
Розчиняюсь в тобі
та заповнюю пори собою.
І просочуюсь солодко
з кожним ковтком поцілунку.
Не борися, не йди
проти мене стрімкою снагою,не
звільняйся с тенет,не
благай, не шукай порятунку.
Я в тобі, вся до крихти,до
млості, до трепету й болю.
Уві снах і в думках,у
бажаннях, проханнях та мріях.
Просмакуй до останку
шалену солодку неволю
та тримай мене в серці –
я нині твоя ейфорія.
© Ольга Береза
~~~~~
Твоє кохання пахне житом.
... чи, може, літом?
То жити в тобі чи не жити
розквітлим квітом?
То пити з тебе чи не пити
росу із серця?
Жнива... Як шкода.
То косять жито...
Ти лиш не сердься...
© Ольга Береза
Твоє кохання пахне житом.
... чи, може, літом?
То жити в тобі чи не жити
розквітлим квітом?
То пити з тебе чи не пити
росу із серця?
Жнива... Як шкода.
То косять жито...
Ти лиш не сердься...
© Ольга Береза
~~~~~
П’яніє від бентежності свідомість
і дихає теплом на голі груди.
І що там буде завтра, невідомо,
та нині від цілунків терпли губи.
Пробрало аж до вузликів нервових,
і спалах у душі, немов уперше.
Я думала, що я повна любові,
а ти мене так легко перевершив.
© Ольга Береза
П’яніє від бентежності свідомість
і дихає теплом на голі груди.
І що там буде завтра, невідомо,
та нині від цілунків терпли губи.
Пробрало аж до вузликів нервових,
і спалах у душі, немов уперше.
Я думала, що я повна любові,
а ти мене так легко перевершив.
© Ольга Береза
~~~~~
Кохаю тебе, попри всі заборони,
бар’єри, замки́, перепони та осуд.
Цілую в думках твої теплі долоні,
в душі гою рани, визбирую осад.
Навіщо мені це? Не знаю… Не знаю!
Це – біль і блаженство,
солодке страждання.
Я п’яна тобою, і це не минає.
А я й не бажаю, хай млію з кохання.
© Ольга Береза
Кохаю тебе, попри всі заборони,
бар’єри, замки́, перепони та осуд.
Цілую в думках твої теплі долоні,
в душі гою рани, визбирую осад.
Навіщо мені це? Не знаю… Не знаю!
Це – біль і блаженство,
солодке страждання.
Я п’яна тобою, і це не минає.
А я й не бажаю, хай млію з кохання.
© Ольга Береза
Я п’ю вино
Тримай мене. Я нині п’ю вино.
Тримай надійно, незрадливий друже.
Чомусь мені на серці залягло все,
що колись здавалося байдужим.
Вино терпке – терпко на душі…
Тримай мене, як незабутню зірку.
Б’ють за вікном по клавішах дощі,
ну а мені лунає: “Гірко! Гірко!”
Спини мне. Я далі п’ю вино.
Тебе тримаюсь обома руками.
Я думала, мені вже все одно.
Я справді отак думала роками.
Тримай мене, аби не впасти в гріх.
Ми досі, як в дитинстві, – пам’ятаєш? –
любов шукаєм, як насліпо в грі –
“тепліше, дуже тепло, обпікає”.
© Ольга Береза
Вино в зіницях
У Ваших строфах я собі знайшла
не тільки тінь, а й вогнище для серця.
Мені хотілось дива і вина,
ще спалаху й, зізнаюсь, трохи перцю.
Смакую кожен дотик ваших слів,
і посмішку — що грає між вустами.
І Вашу щирість серед моїх снів,
і осінь, що зависла поміж нами.
Бо хтось комусь із нас — дороговказ.
Ховають зорі наші таємниці.
Долоні дотулися — і враз
вино зухвало хлинуло в зіниці.
І дотик уростає в дотик знов,
хоч і усе не те, яким здається,
мов полум’я, що увійшло у кров —
бо опіком кохання й пізнається.
А далі — хвиля, вибух, повінь тіл…
Усі табу, замки і рамки скресли.
Неначе розділилися навпіл,
коли ми вдвох згоріли і воскресли.
© Ольга Береза
У Ваших строфах я собі знайшла
не тільки тінь, а й вогнище для серця.
Мені хотілось дива і вина,
ще спалаху й, зізнаюсь, трохи перцю.
Смакую кожен дотик ваших слів,
і посмішку — що грає між вустами.
І Вашу щирість серед моїх снів,
і осінь, що зависла поміж нами.
Бо хтось комусь із нас — дороговказ.
Ховають зорі наші таємниці.
Долоні дотулися — і враз
вино зухвало хлинуло в зіниці.
І дотик уростає в дотик знов,
хоч і усе не те, яким здається,
мов полум’я, що увійшло у кров —
бо опіком кохання й пізнається.
А далі — хвиля, вибух, повінь тіл…
Усі табу, замки і рамки скресли.
Неначе розділилися навпіл,
коли ми вдвох згоріли і воскресли.
© Ольга Береза
Позачасся
У ніч, де хвиля місячного шовку,
смарагди сипала мені до ніг,
схилились зорі, наче у подолку,
замолюючи наш солодкий гріх.
Ми мовчки вчились сповідати тіло,
торкались так, що падав небокрай.
І навіть тиша знала, що несила
тримати серце, випущене в рай.
І розливався шлейф жасмину й кави,
а час тікав по лезу, наче тінь.
Світи були безсилі і лукаві
проти цієї віри і надій.
В обіймах мріли зоряні корали,
сплітались хвилі ніжності й інтриг.
Невидимі світи нас віншували,
підклавши трон із мармурових книг.
Ви — Всесвіт, ви — безмежне позачасся.
Ви — берег, що тримає океан.
І хай цей світ завалиться від щастя,
цитуючи осінній наш роман.
© Ольга Береза
У ніч, де хвиля місячного шовку,
смарагди сипала мені до ніг,
схилились зорі, наче у подолку,
замолюючи наш солодкий гріх.
Ми мовчки вчились сповідати тіло,
торкались так, що падав небокрай.
І навіть тиша знала, що несила
тримати серце, випущене в рай.
І розливався шлейф жасмину й кави,
а час тікав по лезу, наче тінь.
Світи були безсилі і лукаві
проти цієї віри і надій.
В обіймах мріли зоряні корали,
сплітались хвилі ніжності й інтриг.
Невидимі світи нас віншували,
підклавши трон із мармурових книг.
Ви — Всесвіт, ви — безмежне позачасся.
Ви — берег, що тримає океан.
І хай цей світ завалиться від щастя,
цитуючи осінній наш роман.
© Ольга Береза
Кохаюся в тобі, як берег в бистрих водах,
як промінь у весні, як в спогадах душа.
Для тебе я невпинний божевільний подих,
то рідна, а то враз до гіркоти чужа.
Кохаюся в тобі, як мрія у чеканні,
як у медах бджола, як в сновидіннях ніч.
Як у шпарині вуст приховане мовчання.
Кохаюся, як гадка в морі протиріч.
Бо ти мої світи. В тобі мої границі.
Кохайся у мені, як у шуганні птах,
як у цвітінні сад, як Всесвіт у зіниці.
Кохайся у мені, як солов’ї в піснях.
Крізь терни заборон, крізь межі неосяжні,
кохайся у мені, як молодість в вині.
Як істина в житті, як день в небеснім сяйві,
до трепету душі кохайся у мені.
© Ольга Береза
Крок наосліп 👣
Тепер я вирок, а не просто жінка,
що здатна цілі обнулить світи.
Мені не страшно, що я половинка,
якій не треба дозволу цвісти.
Де кожен запах — шлейфом спокушає,
бо тіло знає більше, ніж душа,
і мить мовчання зовсім не лякає,
а пульс тремтить, мов на краю ножа.
Не треба слів — вони усе розмиють.
Ви пили спрагу з вуст, немов напій.
Хай тіні ночі ніжно нас укриють,
немов сюжет, що вислизнув із мрій.
Немає меж — є тільки відстань пальців,
як струм між нами, з правом на розряд.
І крок наосліп — вибух двох зухвальців,
що вигадали теплий листопад.
© Ольга Береза
Тепер я вирок, а не просто жінка,
що здатна цілі обнулить світи.
Мені не страшно, що я половинка,
якій не треба дозволу цвісти.
Де кожен запах — шлейфом спокушає,
бо тіло знає більше, ніж душа,
і мить мовчання зовсім не лякає,
а пульс тремтить, мов на краю ножа.
Не треба слів — вони усе розмиють.
Ви пили спрагу з вуст, немов напій.
Хай тіні ночі ніжно нас укриють,
немов сюжет, що вислизнув із мрій.
Немає меж — є тільки відстань пальців,
як струм між нами, з правом на розряд.
І крок наосліп — вибух двох зухвальців,
що вигадали теплий листопад.
© Ольга Береза
Прийняти. Втратити. Здобути. 💫
Хай світ міняє сотні своїх шатів,
а серце знову вірить у святе.
Бо тільки так вчимося ми кохати,
а значить — жити, як ніхто ніде.
Бо, попри все, любов — не тільки вирок,
вона й спасіння, вічний оберіг.
У темний час тримає наші крила,
щоб не блукали в хаосі доріг.
Ви — мій неспокій, тиша і тривога,
що не зникає навіть уві сні.
Я бережу цю мить, мов дар від Бога,
бо Ви в мені — мов спалахи ясні.
І хай вітри зривають наші плани,
та кличуть десь у безвість раз у раз,
любов коштовна навіть у оманах
і втомлене «болить» зникає враз.
Прийняти. Втратити. І знов здобути.
Повірити, що знову пощастить.
Торкнувшись пальців, наче струн забутих.
Все інше вже якось переболить.
© Ольга Береза
Хай світ міняє сотні своїх шатів,
а серце знову вірить у святе.
Бо тільки так вчимося ми кохати,
а значить — жити, як ніхто ніде.
Бо, попри все, любов — не тільки вирок,
вона й спасіння, вічний оберіг.
У темний час тримає наші крила,
щоб не блукали в хаосі доріг.
Ви — мій неспокій, тиша і тривога,
що не зникає навіть уві сні.
Я бережу цю мить, мов дар від Бога,
бо Ви в мені — мов спалахи ясні.
І хай вітри зривають наші плани,
та кличуть десь у безвість раз у раз,
любов коштовна навіть у оманах
і втомлене «болить» зникає враз.
Прийняти. Втратити. І знов здобути.
Повірити, що знову пощастить.
Торкнувшись пальців, наче струн забутих.
Все інше вже якось переболить.
© Ольга Береза
«Хміль у кронах» або
«У кожному «нині»
«У кожному «нині»
Я не спиню тих невгамовних спиць
і не сповільню часу грізні жорна.
Хоч струм, мов спалах сотень блискавиць,
тече під шкірою, як хміль у кронах.
Нам би тепла, що лине від зіниць.
Нам би обіймів, що не зрахувати.
І байдуже, що час бистріше птиць.
Нам би прощати! Вірити! Кохати!
І буде крок у темряві новий,
немов молитва, писана на глині.
А шепіт стане музикою слів,
що струнами бринить у кожнім нині.
Бо не усі слова — лише для гри.
Є тиша, де тримтить і кров, і камінь.
Є погляд, що розхитує мури,
і мить, яка лікує давні шрами.
Вкривають сутінки чужі дахи,
навіюють у вушко колискову.
Ну а мені б — позбутися жаги,
кудись подіти тугу вечорову.
Та навіть, коли світ навколо спить,
я не засну — чекатиму рятунку.
Пізнати Вас — то наче відгоріть
і відродитися в новому поцілунку.
© Ольга Береза
і не сповільню часу грізні жорна.
Хоч струм, мов спалах сотень блискавиць,
тече під шкірою, як хміль у кронах.
Нам би тепла, що лине від зіниць.
Нам би обіймів, що не зрахувати.
І байдуже, що час бистріше птиць.
Нам би прощати! Вірити! Кохати!
І буде крок у темряві новий,
немов молитва, писана на глині.
А шепіт стане музикою слів,
що струнами бринить у кожнім нині.
Бо не усі слова — лише для гри.
Є тиша, де тримтить і кров, і камінь.
Є погляд, що розхитує мури,
і мить, яка лікує давні шрами.
Вкривають сутінки чужі дахи,
навіюють у вушко колискову.
Ну а мені б — позбутися жаги,
кудись подіти тугу вечорову.
Та навіть, коли світ навколо спить,
я не засну — чекатиму рятунку.
Пізнати Вас — то наче відгоріть
і відродитися в новому поцілунку.
© Ольга Береза
Зодягаюсь в ніч
Такі слова, немов нові вітрила…
А може, й правда, що — то шпарка в рай?
Я ними потай душу освятила.
Та шепче мені осінь злототіла:
«Де пристрасть — тиху гавань не шукай».
Ви сонцем міряли мої дороги
і не пускали зливи у мій світ.
Ви берегли від змови і тривоги
так солодко, так щемно до знемоги.
Я ж Вам — мов непомітний тихий щит.
Так бракне часом дотику й повітря.
Ви ткали крила із ночей та снів,
я в них впліталася, як нитка світла.
І потай ніжно квітла, квітла, квітла…
Як рій із тисячі незримих слів.
То, мабуть, примха й незбагненний трунок:
для вас я вкотре зодягаюсь в ніч.
З-під сукні — два відбитки стиглих бруньок…
І спрага вуст — вкрай небезпечна річ.
Неначе пригубила поцілунок.
© Ольга Береза
Надбуремні далі
Ви доторкніться — і тремтить рука,
мов струни, що самі себе озвали.
Я хочу, щоби довга ця ріка
впадала в надбуремні Ваші далі.
Ви не питайте, що мені болить,
і розумом не міряйте бажання.
Я у тендітнім «так» спалю мости,
згоряючи в коханні щосвітання.
Ви знаєте: пізнання — не вінець,
за родимкою — знов нова безодня.
І навіть найупертіший мудрець
схиляється, коли любов самотня.
Ховаю спраглий опік на вустах,
два келихи виношу на веранду,
де в тиші вечоровій, наче птах,
спадає сукня з брошкою смарагду.
Ми запливемо далі берегів,
де мова — дотик, а думки — безмовні.
Де наші душі — вільні, молоді,
і час для них уже стає умовним.
© Ольга Береза
Серед сотні дихань монотонних
ти мій подих відшукати зміг.
Забери мене зі стін бетонних,
укради від усього й усіх.
Посели в віддаленій хатині,
де нема людей і покриття.
Де переверну в одну хвилину
дриґом догори твоє життя.
Я розквітну крізь твої ключиці
і підсяду на твою струну.
Я застигну у твоїх зіницях,
як комаха в краплі бурштину.
Упаду на дужі твої плечі,
наче зорі, голими грудьми.
Щоб не марнувати нашу втечу,
ти і мій весь світ переверни.
© Ольга Береза
Вартісне своє
Вирує день, йому аби бажання.
У поспіху поради додає:
“Пощо тобі позичене кохання?
Дивись, у тебе он яке своє”.
Воно до стиглих верховіть подібне,
блаженне, соковите, як нектар.
Мій власний рай запущений та рідний,
де я сама малюю календар.
Пощо мені позичені лампади,
чужа вже кимось стоптана деталь,
безмовні таємниці із шухляди,
коли з обіймів в мене пектораль.
І хай повіки змочує волога,
вона порадами не програє:
усе життя у пошуках чужого
не загубити вартісне своє.
© Ольга Береза
Вирує день, йому аби бажання.
У поспіху поради додає:
“Пощо тобі позичене кохання?
Дивись, у тебе он яке своє”.
Воно до стиглих верховіть подібне,
блаженне, соковите, як нектар.
Мій власний рай запущений та рідний,
де я сама малюю календар.
Пощо мені позичені лампади,
чужа вже кимось стоптана деталь,
безмовні таємниці із шухляди,
коли з обіймів в мене пектораль.
І хай повіки змочує волога,
вона порадами не програє:
усе життя у пошуках чужого
не загубити вартісне своє.
© Ольга Береза
ПАРАнормальні люди
Вертаюсь у цю ніч, у диво незбагненне,
де викохане все: і тіло, і душа.
Із присмаком снаги, із пахощами терну,
вертаюся у той бентежно дикий шал.
Мій янголе земний, любове златоуста…
Вертаюсь нині, вчора й завтра повернусь.
У тебе варто вчитись сили й вільнодумства.
Я у твоїх думках і в серці примощусь.
Немов цілющий лік, твій божевільний дотик
і рідне до клітин оголене плече.
Моя жадана ніч… Вертаюся усоте,
де щастя на вустах аж молоком тече.
Де ніжність почуттів ніхто не кличе блудом.
Живицею вуста і спрагою меди.
Де ми, як не усі – ПАРАнормальні люди.
Аж страх, як добре там – я хочу знов туди.
© Ольга Береза
Вертаюсь у цю ніч, у диво незбагненне,
де викохане все: і тіло, і душа.
Із присмаком снаги, із пахощами терну,
вертаюся у той бентежно дикий шал.
Мій янголе земний, любове златоуста…
Вертаюсь нині, вчора й завтра повернусь.
У тебе варто вчитись сили й вільнодумства.
Я у твоїх думках і в серці примощусь.
Немов цілющий лік, твій божевільний дотик
і рідне до клітин оголене плече.
Моя жадана ніч… Вертаюся усоте,
де щастя на вустах аж молоком тече.
Де ніжність почуттів ніхто не кличе блудом.
Живицею вуста і спрагою меди.
Де ми, як не усі – ПАРАнормальні люди.
Аж страх, як добре там – я хочу знов туди.
© Ольга Береза
Привілей
А знаєш… Й серед рідних берегів
завжди боялась наламати дров.
А ти шептав: “Не бійся своїх слів,
найгірше – то є вдавана любов.
І хоч так мало справжності довкіл,
бо й райдуга – оптичний є обман,
ти бережи свій справжній суходіл,
яким не був би поруч океан”.
І я щосили вірила тобі:
твої вуста були в моїй душі.
Як ідеальний пазл у голові,
ти мій шалений нерв і мій рушій.
Моя гаряча ніч і ніжний день,
уся з жагою розчинюсь в тобі.
А знаєш… Справжність – то є привілей,
який щоразу кличе на двобій.
© Ольга Береза
А знаєш… Й серед рідних берегів
завжди боялась наламати дров.
А ти шептав: “Не бійся своїх слів,
найгірше – то є вдавана любов.
І хоч так мало справжності довкіл,
бо й райдуга – оптичний є обман,
ти бережи свій справжній суходіл,
яким не був би поруч океан”.
І я щосили вірила тобі:
твої вуста були в моїй душі.
Як ідеальний пазл у голові,
ти мій шалений нерв і мій рушій.
Моя гаряча ніч і ніжний день,
уся з жагою розчинюсь в тобі.
А знаєш… Справжність – то є привілей,
який щоразу кличе на двобій.
© Ольга Береза
Привід для «кохаю»
Не все — про сенс. Не все — про висоту.
Є ще гірке, що вже не стає медом.
Є ще життя, що любить глибину,
і не питає, чи нам того треба.
«Ця осінь — тільки привід для журби»,
сказало листя, падаючи в руки.
Забувши про її палкі плоди,
і соки найсолодших її трунків.
А осінь відказала без жалю
із бурштином в горнятку замість чаю:
«Журба — це тільки привід для вогню.
Сміливим осінь — привід для «кохаю».
Вона вдягла на вечір аромат
з кори берези й стиглого варення.
І хутко заховала циферблат,
та календар, де мріло рівнодення.
А він прийшов, як вечір без дощу —
вологий, теплий, з запахом кориці.
Від світла в пальцях запалив свічу.
І проказав: «Чомусь мені не спиться».
Він не питав, чи можна увійти.
Він просто був, як тінь, що завжди поруч.
Його долоні — наче віщі сни,
що сняться нам в жовто-гарячу пору.
«Не все — про сенс. Не все — про висоту»,
— він прошептав, цілуючи долоні.
«Є ще любов, що має глибину,
і щирих сліз кришталики солоні».
© Ольга Береза
Є ще гірке, що вже не стає медом.
Є ще життя, що любить глибину,
і не питає, чи нам того треба.
«Ця осінь — тільки привід для журби»,
сказало листя, падаючи в руки.
Забувши про її палкі плоди,
і соки найсолодших її трунків.
А осінь відказала без жалю
із бурштином в горнятку замість чаю:
«Журба — це тільки привід для вогню.
Сміливим осінь — привід для «кохаю».
Вона вдягла на вечір аромат
з кори берези й стиглого варення.
І хутко заховала циферблат,
та календар, де мріло рівнодення.
А він прийшов, як вечір без дощу —
вологий, теплий, з запахом кориці.
Від світла в пальцях запалив свічу.
І проказав: «Чомусь мені не спиться».
Він не питав, чи можна увійти.
Він просто був, як тінь, що завжди поруч.
Його долоні — наче віщі сни,
що сняться нам в жовто-гарячу пору.
«Не все — про сенс. Не все — про висоту»,
— він прошептав, цілуючи долоні.
«Є ще любов, що має глибину,
і щирих сліз кришталики солоні».
© Ольга Береза
Осінній буревій
Ота блудноока невиспана осінь,
з рум’янцем палким на жагучих щоках,
заплуталась міцно в моєму волоссі —
аж потай ревнують жоржини в садах.
Шептала: «На долю ніколи не сердься.
Гляди, не звикай до солодких оков.
І раптом ударишся серцем до серця —
кохай, умирай та воскресни ізнов!»
А я їй кажу: «Це для мене не просто.
Повір, я палаю інакше, ніж ти.
Усе, що для тебе в природі відносно,
для мене — шалені нестримні вітри.
І поки незримий мій Янгол на чатах,
пильнує, аби буревій цей притих.
Я вчуся мовчати, як вчаться вмирати
герої моїх недописаних книг.
І як же цій осені, вранці на ґанку,
зізнатись, мій друже, і розповісти,
що я уже вкотре у миті світанку
заходжу молитись у Ваші листи.
© Ольга Береза
з рум’янцем палким на жагучих щоках,
заплуталась міцно в моєму волоссі —
аж потай ревнують жоржини в садах.
Шептала: «На долю ніколи не сердься.
Гляди, не звикай до солодких оков.
І раптом ударишся серцем до серця —
кохай, умирай та воскресни ізнов!»
А я їй кажу: «Це для мене не просто.
Повір, я палаю інакше, ніж ти.
Усе, що для тебе в природі відносно,
для мене — шалені нестримні вітри.
І поки незримий мій Янгол на чатах,
пильнує, аби буревій цей притих.
Я вчуся мовчати, як вчаться вмирати
герої моїх недописаних книг.
І як же цій осені, вранці на ґанку,
зізнатись, мій друже, і розповісти,
що я уже вкотре у миті світанку
заходжу молитись у Ваші листи.
© Ольга Береза
Ключ до алгоритмів
У місті ранок сходив над дахами,
дзвеніли дзвони, кликали людей.
І вулички, залиті ліхтарями,
вели до мрій, немов святий єлей.
Завмерла тиша в кронах над рікою,
де човен снився сам собі увись.
Мов образ Ваш, окреслений рукою,
як тепла добра згадка про «колись».
Пером пташиним на листочку клена,
я нотувала ці рядки для Вас,
що інші руки, де любов у венах,
зберуть у пісню про щасливих нас.
І зійде день, у пошуках молитви…
Відійде ніч, залишивши сюжет…
В обіймах Ваших — ключ до алгоритмів,
що на світанку визріють в куплет.
© Ольга Береза
Без координат
«Не треба світла» — шепотіли Ви,
а я шукала полиск у зіницях,
у спогадах, у тінях, у дрібницях.
Ми заблукали в лабіринтах гри,
мов дві комети в темних блискавицях.
Не треба слів — розвіються, як дим.
Достатньо й тиші, щоб серця почути.
І миті — щоб ніколи не забути.
А ще цих трохи божевільних рим,
що зцілюють й водночас, як отрута.
«Не треба правил» — Ви зронили в такт,
мов із дитинства спраглі були волі,
зухвало випробовуючи долю.
Ви йшли крізь хаос без координат,
де кожен крок неначе сповідь болю.
«Не треба планів» — відказала я.
Ні меж. Ні масок. Ні чужих законів.
Ні тої правди, що постійно коле.
Ні страху. Ні жалю. Ні каяття.
Ні нарікань на непокірну долю.
Не треба часу — він лише межа,
що розділяє наші видноколи.
Він був у змові з вічністю відколи
ми танцювали на краю ножа.
Й кохали, як кохають раз в ніколи.
© Ольга Береза
Келих на краю
Вона ступала, ніби між світів —
немов лише он-он зійшла з Едему.
Її несли обійми вечорів,
де ледь гірчать забуті хризантеми.
Минаючи мовчазні ліхтарі,
зайшла до невеличкої кав’ярні.
А там не стеля — зорі угорі,
неначе надруковані в друкарні.
І налила́ у келих не вино —
а спогад, що пекучий, як зізнання.
Де кожен спрагло випитий ковток
пробуджував у серці сподівання.
Мов марево, флюїди і вогні
пила з горнятка обрії кавові,
бо може істина й не у вині,
а в каві, де є прихисток любові.
Враз озирнулась, а позаду він.
Немов предтеча: під пахвою книги.
Аж трепетно затріскотів камін:
у тінях Раю криється інтрига.
І світ хитнувсь, як келих на краю́.
Він щось писав їй пальцями по спині
Таке палке, що пройняло усю,
неначе жар солодкої провини.
Бариста — що немов зійшов з ікон,
подав тістечко з присмаком жасмину.
А поруч хтось сказав: «Це тільки сон» —
і двері вже зникали в павутину.
© Ольга Береза
Вона ступала, ніби між світів —
немов лише он-он зійшла з Едему.
Її несли обійми вечорів,
де ледь гірчать забуті хризантеми.
Минаючи мовчазні ліхтарі,
зайшла до невеличкої кав’ярні.
А там не стеля — зорі угорі,
неначе надруковані в друкарні.
І налила́ у келих не вино —
а спогад, що пекучий, як зізнання.
Де кожен спрагло випитий ковток
пробуджував у серці сподівання.
Мов марево, флюїди і вогні
пила з горнятка обрії кавові,
бо може істина й не у вині,
а в каві, де є прихисток любові.
Враз озирнулась, а позаду він.
Немов предтеча: під пахвою книги.
Аж трепетно затріскотів камін:
у тінях Раю криється інтрига.
І світ хитнувсь, як келих на краю́.
Він щось писав їй пальцями по спині
Таке палке, що пройняло усю,
неначе жар солодкої провини.
Бариста — що немов зійшов з ікон,
подав тістечко з присмаком жасмину.
А поруч хтось сказав: «Це тільки сон» —
і двері вже зникали в павутину.
© Ольга Береза
Марення сирени
Пірнула ніч у вікна, наче змова,
розчахнувши завісу до зіниць.
Підкралась тихо змовницьки і знову
підслухала усю нашу розмову
до шепоту, до пауз, до дрібниць.
На стінах малювала наші тіні.
Вигадувала обриси обох.
Ковтнула трохи з келиха мартіні.
Вмостилась, наче кішка, при каміні,
і муркотіла спогади епох.
Вона вливала ніжність нам у вени,
роздмухувала жар у глибині.
Варила зілля — марення сирени,
вивільнюючи наші спраглі гени,
які не визнавали слова «Ні!»
І в цьому таїнстві осінньої весни
ніч усміхнулась, опустивши вії,
і розчинилась в сутінках без тіні —
як сон, що доторкнувся глибини,
лишивши риску на долоні ліній.
© Ольга Береза
Пірнула ніч у вікна, наче змова,
розчахнувши завісу до зіниць.
Підкралась тихо змовницьки і знову
підслухала усю нашу розмову
до шепоту, до пауз, до дрібниць.
На стінах малювала наші тіні.
Вигадувала обриси обох.
Ковтнула трохи з келиха мартіні.
Вмостилась, наче кішка, при каміні,
і муркотіла спогади епох.
Вона вливала ніжність нам у вени,
роздмухувала жар у глибині.
Варила зілля — марення сирени,
вивільнюючи наші спраглі гени,
які не визнавали слова «Ні!»
І в цьому таїнстві осінньої весни
ніч усміхнулась, опустивши вії,
і розчинилась в сутінках без тіні —
як сон, що доторкнувся глибини,
лишивши риску на долоні ліній.
© Ольга Береза
Наші землетруси 🌙
У ніч, де слово — ключ до Ваших снів,
зійшло мовчання, як шовкова хвиля.
Воно торкнулось — не вустами, ні,
а тінню думки, що вогонь зросила.
Ви йшли крізь світ, неначе крізь пургу,
де кожен крок — як дотик до спокуси.
І місяць, мов мисливець на жагу,
прицілом міряв наші землетруси.
Я так любила смуток Ваш і сміх,
і кожне слово — одкровення раю.
І дотик Ваш — неначе перший гріх,
що восени так розквіту бажає.
Як палко падав оксамит одеж…
Як Ваше серце тріпотіло дужче.
Нас поєднали тисячі мереж,
неначе на землі немає кращих.
І байдуже, що час на всі боки
сріблясті нитки в скроні уплітає.
Нам погляду б на відстані руки,
бо свій свого й в зіницях упізнає.
Бо тіло — храм, де кожен нерв — струна,
Подудніє. Смеркається. Світає.
Ви — не миттєвість, Ви є глибина,
що в поцілунку вічність відкриває.
© Ольга Береза
Запальна містерія
У тиші, де повітря — як обітниця,
де пальці — не слова, а інструмент,
де погляд — це не запит, а провісниця,
що знає кожен нерв і континент.
Там шкіра — не для одягу, а пам’яті,
а звук — не для розмов, а для межі.
І час одне для одного — незайнятий.
Вуста там не слова, а рубежі.
Там жести — як відлуння у артеріях.
Гори! Кричи! Ніхто тобі не зась.
І кожен дотик — запальна містерія,
де святість із пекельністю злилась.
Там небо — не над нами, а у кожному,
і небо те — не синє — пломінке.
Там ми були до божевілля схожими,
неначе прожили удвох віки.
«Ще ближче…» — шепотіли в миті марева
обпечені від подиху вуста.
Й тіла, мов ріки, там пускались берега,
щоб далі в прірву падати з моста.
© Ольга Береза
Наші талісмани🍂
Це буде потім — десь у листопаді
в опалім листі золотого клена,
під нотки сивого дощу й Шопена,
чи у відбитках тіней на фасаді.
Це буде скоро — десь у передмісті
із присмаком завареної кави,
у поглядах, що не шукають слави,
в розмові, що не вимагає змісту.
Це будеш ти — можливо знайдеш сховок,
де запізніле проросте зізнання,
де ніжність з диким присмаком кохання,
і в кожнім слові — трохи недомовок.
Це буде вчора — десь у теплім ліжку,
де сни торкають шкіри, як вітри.
Лишають дотики-сліди — зітри.
І попусти п’янкі жагучі віжки.
Це буде знову — мабуть, десь над ранком.
Або й не буде, може, це омана.
Лишились тільки наші талісмани,
і тихий вечір, що не стане ранком.
© Ольга Береза
в опалім листі золотого клена,
під нотки сивого дощу й Шопена,
чи у відбитках тіней на фасаді.
Це буде скоро — десь у передмісті
із присмаком завареної кави,
у поглядах, що не шукають слави,
в розмові, що не вимагає змісту.
Це будеш ти — можливо знайдеш сховок,
де запізніле проросте зізнання,
де ніжність з диким присмаком кохання,
і в кожнім слові — трохи недомовок.
Це буде вчора — десь у теплім ліжку,
де сни торкають шкіри, як вітри.
Лишають дотики-сліди — зітри.
І попусти п’янкі жагучі віжки.
Це буде знову — мабуть, десь над ранком.
Або й не буде, може, це омана.
Лишились тільки наші талісмани,
і тихий вечір, що не стане ранком.
© Ольга Береза
Світ, де Вас у ньому не було 🍂
У кам’яницях дихають легенди,
і кола водять в небі журавлі.
Їм осінь щедро сипле компліменти
та разом з ними трохи і мені.
Під шепіт вітру, що зродив цитату:
«Моя жага — то небо голубе»,
сповзають тіні в пазуху строкату,
щоб не згубити в сутінках себе.
Понурі хмари, мов жіночі очі,
де кожен шторм — то згадка про тепло,
нашіптують обітниці пророчі,
здіймаючи обвітрене крило.
Снують дощі дахами неохоче.
Поріг пожовклим листям замело.
Такі холодні ці осінні ночі,
як світ, де Вас у ньому не було.
© Ольга Береза
У кам’яницях дихають легенди,
і кола водять в небі журавлі.
Їм осінь щедро сипле компліменти
та разом з ними трохи і мені.
Під шепіт вітру, що зродив цитату:
«Моя жага — то небо голубе»,
сповзають тіні в пазуху строкату,
щоб не згубити в сутінках себе.
Понурі хмари, мов жіночі очі,
де кожен шторм — то згадка про тепло,
нашіптують обітниці пророчі,
здіймаючи обвітрене крило.
Снують дощі дахами неохоче.
Поріг пожовклим листям замело.
Такі холодні ці осінні ночі,
як світ, де Вас у ньому не було.
© Ольга Береза
Мій Дзен 🕊️
Ви так легко торкаєтесь вен,
наче лагідним подихом раю.
Я про себе зову Вас «мій Дзен».
І в обіймах без бою згораю.
Хоч за шибкою вже листопад,
що краде найтепліші хвилини,
у шпаринах моїх простирадл
Ви шукаєте цінні перлини.
Пийте ранки мої й вечори,
ніби вперше, вдесяте, усоте,
до останньої краплі жаги,
як медово-розніжені соти.
© Ольга Береза
Ви так легко торкаєтесь вен,
наче лагідним подихом раю.
Я про себе зову Вас «мій Дзен».
І в обіймах без бою згораю.
Хоч за шибкою вже листопад,
що краде найтепліші хвилини,
у шпаринах моїх простирадл
Ви шукаєте цінні перлини.
Пийте ранки мої й вечори,
ніби вперше, вдесяте, усоте,
до останньої краплі жаги,
як медово-розніжені соти.
© Ольга Береза
Із ночі — в змову 🌙
З весняних снів — у літню спеку,
а звідти — в бронзу вечорів.
А там, гляди, і недалеко
у світ осінніх ліхтарів.
Там час сповзає з плеч поволі,
і кожен подих — як туман.
Стоять берізки злоточолі,
їм лист торкає ніжний стан.
Там сквер шепоче, наче свідок,
та загортає клен у шаль.
І ми — в палких обіймах світу,
де кожен закуток — Грааль.
Із ночі — в шепіт, далі — в змову,
де пахне первородний гріх.
Ми вигадали осінь знову —
таку, яку хто із нас зміг.
© Ольга Береза
olgaberezaolga@gmаil.com
© Ольга Береза
Усі фото й тексти захищені
авторським правом.
Копіювання, поширення
чи використання — лише
з письмовогодозволу авторки.
