Було це навесні, коли дерева вкривалися білим цвітом, як наречені білим вельоном до шлюбу. Подих цієї квітучої пори дурманив, проникав у всі шпарки, оновлював кожну клітинку, наповнював усе довкола життям, аж голову паморочив. Таким був чийсь день за вікном. А мій… Мій був іншим.
      Я трохи нудилася своїм днем, бо був схожим на попередні, як близнятко: ті ж справи, ті ж турботи й ті ж емоції. Ех…
      Аби трохи розважити себе, сіла біля великого вікна, де багато світла, й почала робити жіночу шийну прикрасу. Маю таке хобі вже багато років, воно в мене вже переросло у професію: виготовляю красу на замовлення.
      Саме тоді зайшла до мене поважна сусідка, що вже добре собі пожила, солі позичити. Була вона маленька, кругленька, як катулька ― не йшла, а котилася. А що вже весела. Перевертаючись, переступила поріг, а я сиджу над столом, зігнулася і дрібний корал нанизую.
      Сусідка церемоній не любила, всі слова ввічливості оминала, тож кивнула головою, махнула рукою, аби я не зривалась, і сіла поруч. Якийсь час милувалася моєю працею, а потім каже:
      ― Чи знаєш, як за кораловим камінням парубки колись пізнавали, чи здорова дівка?
      Я звела плечима, мовляв, звідки маю знати. Здивувалася, що це взагалі можливо за допомогою камінців довідатися. А сусідка й стала переказувати, як її мамка вчила колись усіх цих премудростей. Розповідала, що парубки тоді тямкі були, уважно приглядалися до коралового намиста на дівочій шиї. Вірили в те, що коли дівка здорова, то корали на ній мають яскравий червоний колір і свіжий вигляд. А коли слабує ― то бліднуть, тьмяніють. Саме тому в давнину намисто з коралів називали “добрим намистом”, “мудрим намистом”. Казала, що багаті хлопці ще до весілля обраницям таке дарували, аби поносила, а тоді приглядалися, чи воно змінює свою барву.
      Сусідка в давню дерев’яну сільничку, яку з собою принесла, солі собі зачерпнула та додому рушила. Коли була вже в порозі, спинилась:
― Ти, дівчино, хоч інколи про людське око якесь пацьоркове намисто, з тих, які робиш, на себе начепи. Бо, як кажуть у народі, хто в якому горшку вариться, той з того горшка й наїстися має.

      Щойно сусідка з хати, як родич у двері постукав. Він здалеку приїхав, втомлений з дороги. Не до балачок йому було, лише привіталися, наобіймалися, пораділи одне одному. Коли вже попоїв, відпочив та присів коло мого всіяного намистом стола, довго спостерігав, як я пальцями перебираю, силяю, настромлюю і на ходу вигадую, що то має з того бути. А тоді й питає:
      ― Чому сама нічого з того, що робиш, не носиш?
      Я лише очима блимнула. Що тут скажеш?.. Коли тримаю цю красу в руках, воно мені видається гарним, особливим, а коли на себе закладу, то здається, що так хіба на сцену можна чепуритися.
      Влодко ― так звали мого родича ― не дочекався відповіді й сам заговорив:
      ― А ти зауважила, що прикраси носять жінки всього світу? Не якихось певних країн чи терен, а всюди?
      Я блимаю ще більше, махаю головою, що так, і знову мовчу. Думаю: “ Що вам усім мої прикраси спокою не дають”. Сиджу й далі своє роблю, а Влодко ніяк не вгамується. Усе торочить, що маю конче теж ті прикраси носити. Я ще трохи послухала, а тоді вирівняла спину, маючи твердий намір відповісти, бо вже злостило, але останньої миті спинилася і лише думкою пробуркотіла: “Що ж то нині таке? А якби я весільні сукні створювала, тоді що? Мені і їх носити конче треба було б?” Уявила собі таку ситуацію та й не вгледіла, як усміхнулася.
Родич мій помітив усмішку й здивувався:
      ― Хіба я щось смішне кажу? Та ж не від нині жінки почали прикраси носити. Ти старовинні картини бачила? Усюди вас у прикрасах зображають. Гадаєш, то лише тому, що нам, чоловікам, це до вподоби? У давнину Євині доньки прикраси не просто заради естетики носили. Тоді вони, звісно, не мали таких розкошів, як сучасні пані. Матеріалом для прикрас були прості речі: квіти, пір’я, дерево, кістки, каміння, зуби тварин, навіть насіння рослин. Це тепер ви дуже балувані: лише коштовності цінуєте. Гадаєте, що золотого ланцюжка достатньо, бо престижно і не пафосно, як яскраві великі коралі, що видаються надто показовими. Боїтесь виділятися в коралях з натовпу. А колись інакше вважали: жінка ж слабша від чоловіка, бо лише з одного ребра створена, тому одягала багато прикрас, щоб заховати за ними душу, мов захищалася ними.
      Тут мій гість перевів подих, з глиняного горняти досьорбав солодкого ромашкового чаю, який дуже любив, і поглянув, як далі силяю намисто на низку. Схоже, на мить замилувався тим, як гарно воно виглядало під промінням сонця, що било з вікна, й мовив:
      ― Чому, думаєш, ми хрестик чи амулет носимо на місці сонячного сплетіння? Бо там розташований нервовий осередок нашого тіла, тобто там фактичний центр людини, де знайшла собі місце наша душа. Ось тому жінки носили багато нагрудних прикрас саме на цій частині тіла. Їхньою початковою метою було захистити себе, прикрити вразливе місце й стати сильнішими. Зрештою, не буду кривити душею: прикраси на жінці ― це дійсно гарно. Нас, чоловіків, вони притягують, а ще милують та тішать око. Прикрасами мудра жінка навіть може виділити свою красу чи, навпаки, приховати брак вроди. Але ж ви тепер сильні!? Вже нема потреби намистом оберігати місце сонця.
      Поговорили ми так собі. Себто Влодко поговорив, а я послухала.
Цікавий він, отой мій шваґро. Парубок статечного віку, білявий, високий, з голубими очима. І вродою Бог його наділив, і знань він мав у голові стільки, що можна було, як милостиню, роздавати, але коли до женячки доходило, то ніяк. Задкував у тій справі. Усе себе та світ навколо пізнавав, ніколи за цим було йому й одружуватися.
      Як ми лише всією родиною того красеня не сватали. Де там… нічого путнього з того не вдалося заколотити. Зате він світом трохи собі поїздив. Щось там почув-побачив, щось тут… Назбирав повно цікавих фактів про те, про се. Приїздив у гості рідко, але вже як приїде, то небилиць понарозказує, аби було потім що згадувати.
      Не минуло й кількох днів, як ми відпровадили шваґра, а я вже й за ним нудитися почала. Все картала себе, що змовчала тоді на його слова, й дивувалася, що йому, хлопцеві, такі речі цікаві.

      То була неділя. Така тепла та ясна, здавалося, що навіть повітря з нами день гожий святкує. Я зібралася до церкви. Причепурилася трохи ― як це у наших галицьких жінок водиться. Вже на виході чоловік спинив словами: “Ти щось забула”.
      Я швиденько в голові поперебирала, попередумувала. Ніяк не доберу, про що мова. Все ж наче як завжди. Роблю здивоване обличчя і розводжу руками:
      ― І що забула?
      ― Намисто якесь собі візьми хоч раз. Покажеш людям, що вмієш робити, заодно й декольте прикриєш, ― підморгує мій Богом даний з кумедним виглядом недільного випрасуваного і файно вбраного праведника.
      Я заглядаю на ото декольте. Зовсім воно й не велике, щоб його прикривати. А в голові відразу крутиться: “Якщо й дійсно надто відкрите? Може, щось інше вдягнути? Та ж до церкви йду ― не до клубу. Але коли? На службу запізнимося, якщо переодягатимусь”.
      У нас, жінок, то не так скоро. Тому йду до своєї великої шухляди, вщент набитої прикрасами, які маю надію на якомусь ярмарку розпродати. Вибираю, що перше до кольору сукні пасує, і шурую до люстерка, аби пересвідчитись, чи личить.
      У храмі стояла червона, як калина. Ні, не через одяг і не через прикраси ― вони сині були. Здавалося мені, що я не помолитися до Бога прийшла, а людям себе та свої намистини-пацьорки показати. Але що далі до закінчення служби, то менше мені так думалося. А по завершенні вже й майже не думалося.
      Наприкінці літургії наслухалася компліментів на кшталт “Як то файно!”, “Як пасує!”, “Ай, яка ладна!” за все життя. Коли поверталася додому вулицями міста, ішла в такому піднесеному настрої, що людей перед собою не бачила.
      “І зовсім воно, те намисто, не тарабанить на грудях”, ― думала. Раптом якийсь перехожий дідусь, ― не побоюсь цього слова, бо літа вже наклали на цього чоловіка вдосталь своїх міток, ― хапає мене за руку і каже:
      ― Постійте, най сі подивлю на ваші пацьорки.
      Уважно і зовсім неспішно розглядає мої бісерні прикраси: намисто, сережки, браслет. І тихо, якось навіть гірко додає:
      ― Моя небіжка так само любила пацьорки. До самої смерти їх під сорочков носила. На старість уже ховала, аби люди не виділи. Аби не казали, що сі задуже паньошит.
   Якусь мить іще тримає мене за руку, але вже не так міцно, а ледь-ледь і тремтячи. Мовчить. Певно, спогади нахлинули. Глибоко з відлунням хриплого звуку потягує до грудей повітря і забирає з долу свій погляд, який іще пів миті тому, як свердлом, у землю увійшов.
  Тепер дивиться уже мені в очі і вимовляє слова, від яких у мене решту пів дня усмішка з уст та з душі не сходила:
      ― А знаєте, чому моя Зонька так прикраси полюбляла? Е... Не знаєте... Я й сам не знаю. Але вона любила говорити, що ЖІНКА БЕЗ ПРИКРАС ― ЯК СЕЛО БЕЗ ЦЕРКВИ.
      І сміється, сміється... тихо й щиро.

Olha Bereza

Like a Village without a Church

 
        It was in spring when the trees were covered with white blossoms, like brides in white veils before the wedding. The air of this blossoming season was intoxicating, creeping into every nook, refreshing every cell, filling everything around with life, almost dizzying the mind. Such was someone else’s day outside the window. But mine... alas... Mine was different.
        I was a bit bored with my day because it was similar to the previous ones, like a twin: the same tasks, the same worries, and the same emotions. Oh... to entertain myself a little, I sat by the big window where there is a lot of light and started making a woman’s necklace. I’ve had this hobby for many years; it has already turned into a profession for me: I craft these beauties on demand.
        Just then, a respected neighbor of mine, who had been living well for years, came to ask for some salt. She was small and round, like a little ball – she didn’t walk, but rolled. And she was quite cheerful. As she turned, she stepped over the threshold, and I was sitting at the table, bent over, making beads from small corals. My neighbor didn’t like to stand on ceremony and skipped all polite greetings. So, she nodded her head, waved her hand for me not to get up, and to sit next to her. For a while, she admired my work, but then she asked: “Do you know how young men used to be able tell if a girl was healthy or not by the coral stones?”
        I shrugged, as if to say, how am I supposed to know? I was surprised that it was even possible to determine that through beads. And my neighbor began to recount how her mother used to teach all these intricacies. She said that back then, young men were attentive, carefully observing the coral necklace around a girl’s neck. They believed that when a girl was healthy, the corals around her neck glowed a vivid red and looked fresh. But when she was sick, they would fade and turn dull. That’s why in ancient times, the coral necklace was called “good necklace” or “wise necklace.” She said that wealthy young men would give their chosen ones a coral necklace before the wedding, so she would wear it, and then they would observe if it changed color.
        The neighbor scooped some salt into an old wooden salt shaker she had brought with her and started to head home. When she was reached the threshold, she stopped and said: “You, girl, should sometimes wear some kind of beaded necklace, like the ones you make for yourself. Because, as people say, whoever cooks in a pot should eat from that pot.”
        Just as the neighbor left, a relative knocked on the door. He had traveled from afar and was tired after the journey. He wasn’t in the mood for small talk; we just greeted each other, hugged, and were happy to see one another. When he had eaten, rested, and sat down next to my table laden with various beads, he watched for a long time as I picked through them, twisted, strung, speared, and on the go devised what could be made from them. And then he asked:
        “So why don’t you wear anything of what you make yourself?”
        I just blinked my eyes. What can you say here? When I hold these beauties in my hands, they seem beautiful and special to me, but when I wear it, it feels like it’s something made only for the theater. Vlodko, that’s my relative’s name, couldn’t wait for an answer so he spoke himself:
        “Have you noticed that women all over the world wear ornaments? Not only women from certain countries or regions, but everywhere?”
        I blink even more, shake my head, which is just the same, and I fall silent again. I’m thinking: “What is it with all of you and these ornaments?”
        I sit and continue working on my craft, while Vladik just won’t calm down. He keeps insisting that I must also wear these decorations. I listened a little longer, and then I straightened my back, intending to reply because he was starting to annoy me, but at the last moment, I just stopped and thought: “What’s going on today? And what if I were creating wedding dresses, then what? Would I have to wear them too, or what?” I imagined such a situation and didn’t even notice my own smile.
        My relative noticed my smile and cynically asked:
        “Have I said something funny? It’s not as if women started wearing ornaments today. Have you seen old paintings? Women everywhere are depicted wearing jewelry. Do you think it’s just because we, men, like it? In ancient times, Eve’s daughters wore them not just for aesthetic beauty. Back then, of course, they didn’t have the luxury that modern women have. The materials for jewelry were simple things: flowers, feathers, wood, bones, stones, animal teeth, even plant seeds. Now you, women, are very spoiled: you only value jewelry. You think that a gold chain is enough, because it is prestigious and not pretentious, like bright large corals that seem too showy. You are afraid to stand out from the crowd in corals. But once it was believed differently: a woman is weaker than a man, because she is created from only one rib, so she wore a lot of jewelry to hide her soul behind them, as if she were protected by them.”
        Here my guest took a breath, sipped some sweet chamomile tea brewed in a clay pot, which he enjoyed very much, and watched me continue stringing the necklace. It seemed that for a moment he admired how beautiful it looked in the sunlight shining through the window, and continued:
        “Why do you think we wear a cross or amulet on the solar plexus? Because that’ s where the nerve center of our body is located. That is, the actual center of a person, where our soul is located. That is why women wore many chest ornaments under their necks. Their original purpose was to protect themselves, cover a vulnerable spot, and become stronger. After all, I won’t lie to you. Jewelry on a woman is really beautiful. For us men, they act as an object that attracts, charms, and pleases the eye. A wise woman can even emphasize her beauty with jewelry or, conversely, hide her lack of beauty. But you’re strong now, aren’t you? There’s no need to protect the solar plexus with a necklace anymore.”
        And so we talked. Rather, Vlodko talked, and I listened.
        He’s an interesting fellow, that brother-in-law of mine. A young man of middle age, fair-haired, tall, with blue eyes. And God endowed him with beauty, and he had so much knowledge in his head that he could have given out gifts. But when it came to finding a wife, he was useless. He was a failure in that task. He learned everything about himself and the world around him, but it never occurred to him to get married.
        If only the entire family hadn’t tried to get that handsome relative married. But what the heck... we couldn’t come up with anything worthwhile. He traveled a bit around the world. He heard and saw something there, something here... He collected a lot of interesting facts about this and that. He rarely came to visit, but when he did, he would tell stories that we would continue to thrill us over and over again.
        It hadn’t been more than a few days since we said goodbye to my brother -in-law, and I was already starting to miss him. I kept blaming myself for not saying anything about what he had said, while I was surprised that he, a man, was interested in such things.
        It was Sunday. The weather was warm and clear. It seemed as if even the air was celebrating this Sunday with us. I got ready for church. I dressed up a little – as is the custom of our Halych women. As I was leaving, my husband stopped me with the words: “You forgot something.”
        I quickly went through everything in my head, thinking it over. I couldn’t figure out what he meant. Still, as usual, I make a surprised face and spread my hands:
        “And what did I forget?”
        “Put on a necklace at least once. You’ll show people what you can do, and at the same time you’ll cover your cleavage,” observed my God-given husband with the funny look of a well-ironed and nicely dressed righteous man.
        I looked at my cleavage. It’s not big enough to cover up. And my head immediately spins: “What if it’s really too revealing? Maybe I should wear something else? I’m going to church, not to a dance club. But when? I’ll be late for the Liturgy if I change clothes.”
        We women don’t do things like that very often. So I dashed to my big drawer, which is full of jewelry and ornaments that I hope to sell at a fair. I chose the first one that matches the color of my dress and looked in the mirror to make sure it matches.
        In the church, I stood red as a viburnum. No, not because of my clothes or jewelry – they were blue. It seemed to me that I had not come to pray to God, but to show off myself and my beads. But the closer I got to the end of the service, the less I thought about it. And after it was over, I almost didn’t think about it anymore.
        At the end of the service, I was surprised to hear so many compliments like “How nice! How fitting! Oh, how good!” I couldn’t recall when was the last time I heard such many approvals. Returning home through the streets of the city, I walked in such an happy mood that I didn’t see the people in front of me.
        “And that necklace didn’t rattle on my chest at all,” I thought. Suddenly, some granddad passing by grabs my hand and says... I'm not afraid of the word “granddad” because the years have already left their marks on this man. He says, “Wait, let me take a look at your beads.”
        He carefully and leisurely examines my beaded jewelry: necklace, earrings, bracelet. And then quietly, somehow even bitterly, he adds: “My dearly departed wife loved beads just as much. Until her death, she wore them under her shirt. In her old age, she hid them so that people wouldn’t see them. So that they wouldn’t say that she was too much of a woman.”
        He held my hand for a moment but not too nightly, just barely, trembling. He is silent. Memories must have been flooding his memory. He takes a deep breath with a hoarse echo and lifts his gaze, which a half a moment ago penetrated the ground like a drill.
        Now he looks me in the eye and says words that will certainly keep a smile on my lips and in my heart for the rest of my life: “Do you know why my Zonka loved jewelry so much? Uh... You don’t know... I don’t know myself. But she liked to say that ‘A woman without jewelry is like a village without a church.’”
        And he laughed, laughed... quietly and genuinely.