Було це навесні, коли дерева вкривалися білим цвітом, як наречені білим вельоном до шлюбу. Подих цієї квітучої пори дурманив, проникав у всі шпарки, оновлював кожну клітинку, наповнював усе довкола життям, аж голову паморочив. Таким був чийсь день за вікном. А мій… Мій був іншим.

Я трохи нудилася своїм днем, бо був схожим на попередні, як близнятко: ті ж справи, ті ж турботи й ті ж емоції. Ех…

Аби трохи розважити себе, сіла біля великого вікна, де багато світла, й почала робити жіночу шийну прикрасу. Маю таке хобі вже багато років, воно в мене вже переросло у професію: виготовляю красу на замовлення.

Саме тоді зайшла до мене поважна сусідка, що вже добре собі пожила, солі позичити. Була вона маленька, кругленька, як катулька ― не йшла, а котилася. А що вже весела. Перевертаючись, переступила поріг, а я сиджу над столом, зігнулася і дрібний корал нанизую.

Сусідка церемоній не любила, всі слова ввічливості оминала, тож кивнула головою, махнула рукою, аби я не зривалась, і сіла поруч. Якийсь час милувалася моєю працею, а потім каже:

― Чи знаєш, як за кораловим камінням парубки колись пізнавали, чи здорова дівка?

Я звела плечима, мовляв, звідки маю знати. Здивувалася, що це взагалі можливо за допомогою камінців довідатися. А сусідка й стала переказувати, як її мамка вчила колись усіх цих премудростей. Розповідала, що парубки тоді тямкі були, уважно приглядалися до коралового намиста на дівочій шиї. Вірили в те, що коли дівка здорова, то корали на ній мають яскравий червоний колір і свіжий вигляд. А коли слабує ― то бліднуть, тьмяніють. Саме тому в давнину намисто з коралів називали “добрим намистом”, “мудрим намистом”. Казала, що багаті хлопці ще до весілля обраницям таке дарували, аби поносила, а тоді приглядалися, чи воно змінює свою барву.

Сусідка в давню дерев’яну сільничку, яку з собою принесла, солі собі зачерпнула та додому рушила. Коли була вже в порозі, спинилась:

― Ти, дівчино, хоч інколи про людське око якесь пацьоркове намисто, з тих, які робиш, на себе начепи. Бо, як кажуть у народі, хто в якому горшку вариться, той з того горшка й наїстися має.

Щойно сусідка з хати, як родич у двері постукав. Він здалеку приїхав, втомлений з дороги. Не до балачок йому було, лише привіталися, наобіймалися, пораділи одне одному. Коли вже попоїв, відпочив та присів коло мого всіяного намистом стола, довго спостерігав, як я пальцями перебираю, силяю, настромлюю і на ходу вигадую, що то має з того бути. А тоді й питає:

― Чому сама нічого з того, що робиш, не носиш?

Я лише очима блимнула. Що тут скажеш?.. Коли тримаю цю красу в руках, воно мені видається гарним, особливим, а коли на себе закладу, то здається, що так хіба на сцену можна чепуритися.

Влодко ― так звали мого родича ― не дочекався відповіді й сам заговорив:

― А ти зауважила, що прикраси носять жінки всього світу? Не якихось певних країн чи терен, а всюди?

Я блимаю ще більше, махаю головою, що так, і знову мовчу. Думаю: “ Що вам усім мої прикраси спокою не дають”. Сиджу й далі своє роблю, а Влодко ніяк не вгамується. Усе торочить, що маю конче теж ті прикраси носити. Я ще трохи послухала, а тоді вирівняла спину, маючи твердий намір відповісти, бо вже злостило, але останньої миті спинилася і лише думкою пробуркотіла: “Що ж то нині таке? А якби я весільні сукні створювала, тоді що? Мені і їх носити конче треба було б?” Уявила собі таку ситуацію та й не вгледіла, як усміхнулася.

Родич мій помітив усмішку й здивувався:

― Хіба я щось смішне кажу? Та ж не від нині жінки почали прикраси носити. Ти старовинні картини бачила? Усюди вас у прикрасах зображають. Гадаєш, то лише тому, що нам, чоловікам, це до вподоби? У давнину Євині доньки прикраси не просто заради естетики носили. Тоді вони, звісно, не мали таких розкошів, як сучасні пані. Матеріалом для прикрас були прості речі: квіти, пір’я, дерево, кістки, каміння, зуби тварин, навіть насіння рослин. Це тепер ви дуже балувані: лише коштовності цінуєте. Гадаєте, що золотого ланцюжка достатньо, бо престижно і не пафосно, як яскраві великі коралі, що видаються надто показовими. Боїтесь виділятися в коралях з натовпу. А колись інакше вважали: жінка ж слабша від чоловіка, бо лише з одного ребра створена, тому одягала багато прикрас, щоб заховати за ними душу, мов захищалася ними.

Тут мій гість перевів подих, з глиняного горняти досьорбав солодкого ромашкового чаю, який дуже любив, і поглянув, як далі силяю намисто на низку. Схоже, на мить замилувався тим, як гарно воно виглядало під промінням сонця, що било з вікна, й мовив:

― Чому, думаєш, ми хрестик чи амулет носимо на місці сонячного сплетіння? Бо там розташований нервовий осередок нашого тіла, тобто там фактичний центр людини, де знайшла собі місце наша душа. Ось тому жінки носили багато нагрудних прикрас саме на цій частині тіла. Їхньою початковою метою було захистити себе, прикрити вразливе місце й стати сильнішими. Зрештою, не буду кривити душею: прикраси на жінці ― це дійсно гарно. Нас, чоловіків, вони притягують, а ще милують та тішать око. Прикрасами мудра жінка навіть може виділити свою красу чи, навпаки, приховати брак вроди. Але ж ви тепер сильні!? Вже нема потреби намистом оберігати місце сонця.

Поговорили ми так собі. Себто Влодко поговорив, а я послухала.

Цікавий він, отой мій шваґро. Парубок статечного віку, білявий, високий, з голубими очима. І вродою Бог його наділив, і знань він мав у голові стільки, що можна було, як милостиню, роздавати, але коли до женячки доходило, то ніяк. Задкував у тій справі. Усе себе та світ навколо пізнавав, ніколи за цим було йому й одружуватися.

Як ми лише всією родиною того красеня не сватали. Де там… нічого путнього з того не вдалося заколотити. Зате він світом трохи собі поїздив. Щось там почув-побачив, щось тут… Назбирав повно цікавих фактів про те, про се. Приїздив у гості рідко, але вже як приїде, то небилиць понарозказує, аби було потім що згадувати.

Не минуло й кількох днів, як ми відпровадили шваґра, а я вже й за ним нудитися почала. Все картала себе, що змовчала тоді на його слова, й дивувалася, що йому, хлопцеві, такі речі цікаві.

То була неділя. Така тепла та ясна, здавалося, що навіть повітря з нами день гожий святкує. Я зібралася до церкви. Причепурилася трохи ― як це у наших галицьких жінок водиться. Вже на виході чоловік спинив словами: “Ти щось забула”.

Я швиденько в голові поперебирала, попередумувала. Ніяк не доберу, про що мова. Все ж наче як завжди. Роблю здивоване обличчя і розводжу руками:

― І що забула?

― Намисто якесь собі візьми хоч раз. Покажеш людям, що вмієш робити, заодно й декольте прикриєш, ― підморгує мій Богом даний з кумедним виглядом недільного випрасуваного і файно вбраного праведника.

Я заглядаю на ото декольте. Зовсім воно й не велике, щоб його прикривати. А в голові відразу крутиться: “Якщо й дійсно надто відкрите? Може, щось інше вдягнути? Та ж до церкви йду ― не до клубу. Але коли? На службу запізнимося, якщо переодягатимусь”.

У нас, жінок, то не так скоро. Тому йду до своєї великої шухляди, вщент набитої прикрасами, які маю надію на якомусь ярмарку розпродати. Вибираю, що перше до кольору сукні пасує, і шурую до люстерка, аби пересвідчитись, чи личить.

У храмі стояла червона, як калина. Ні, не через одяг і не через прикраси ― вони сині були. Здавалося мені, що я не помолитися до Бога прийшла, а людям себе та свої намистини-пацьорки показати. Але що далі до закінчення служби, то менше мені так думалося. А по завершенні вже й майже не думалося.

Наприкінці літургії наслухалася компліментів на кшталт “Як то файно!”, “Як пасує!”, “Ай, яка ладна!” за все життя. Коли поверталася додому вулицями міста, ішла в такому піднесеному настрої, що людей перед собою не бачила.

“І зовсім воно, те намисто, не тарабанить на грудях”, ― думала. Раптом якийсь перехожий дідусь, ― не побоюсь цього слова, бо літа вже наклали на цього чоловіка вдосталь своїх міток, ― хапає мене за руку і каже:

― Постійте, най сі подивлю на ваші пацьорки.

Уважно і зовсім неспішно розглядає мої бісерні прикраси: намисто, сережки, браслет. І тихо, якось навіть гірко додає:

― Моя небіжка так само любила пацьорки. До самої смерти їх під сорочков носила. На старість уже ховала, аби люди не виділи. Аби не казали, що сі задуже паньошит.

Якусь мить іще тримає мене за руку, але вже не так міцно, а ледь-ледь і тремтячи. Мовчить. Певно, спогади нахлинули. Глибоко з відлунням хриплого звуку потягує до грудей повітря і забирає з долу свій погляд, який іще пів миті тому, як свердлом, у землю увійшов.

Тепер дивиться уже мені в очі і вимовляє слова, від яких у мене решту пів дня усмішка з уст та з душі не сходила:

― А знаєте, чому моя Зонька так прикраси полюбляла? Е... Не знаєте... Я й сам не знаю. Але вона любила говорити, що ЖІНКА БЕЗ ПРИКРАС ― ЯК СЕЛО БЕЗ ЦЕРКВИ.

І сміється, сміється... тихо й щиро.