Ліка стояла біля розбитого вікна, спостерігаючи, як червона смуга світанку прокрадалася крізь залишки нічної мли. Її військова форма помітно зім’ялася від безсонної ночі, а руки трохи тремтіли — не від холоду, а від перенапруги.
       Перед очима несподівано постали картини її колишніх мирних ранків: аромат кави упереміш із нотками улюблених парфумів, стукіт підборів по мармуровій підлозі лікарні та бездоганно випрасувана медична форма. Однак вона не могла пригадати, коли востаннє одягала сукню. Пам’ять зберігала лише фрагменти образів: шовкові тканини, контури силуету в дзеркалі та відчуття легкості, яке тепер було недосяжною розкішшю.
       Ліка притулилася чолом до холодної рами і мимоволі згадала малого Кирилка, який називав її мамою. Відчула, як очі наповнюються слізьми, й до крові закусила вуста, стримуючи емоції.
       Останнім часом усе, що пригадувала, здавалося чужим і далеким, немов історією, яка трапилася не з нею, а з кимось іншим.
       Тепер у неї замість стерильного білосніжного халата — військова форма та бронежилет; замість підборів — берці; замість манікюру й макіяжу — кров і піт; замість теплого кабінету — холодні, сирі стіни польового шпиталю. Її новою реальністю стали поранені, обстріли, що будили серед ночі, і безперервна боротьба за життя кожного бійця. А ще Зося — подруга, яка служила пліч-о-пліч, завжди вміла швидко ухвалювати рішення в екстрених ситуаціях і вправно кермувати вантажівкою чи евакуаційним екіпажем навіть під обстрілами.
       Ліка відвела погляд від розбитого вікна й мимоволі потягнулася до кишені, намацуючи конверт із двома листами: один від її Кирилка, інший — від незнайомої дівчинки. Ті листи стали її оберегами. Прості малюнки, дитячі слова наївної вдячності — все це нагадувало, заради чого вони тут.
       Обережно розгорнула перший аркуш. На клаптику паперу було намальоване серденько і відбиток маленької долоньки. А збоку незграбним дитячим почерком рясніло: «Я + МАМА». На другому аркуші зображено хатину з димарем, із якого вився густий сивий дим. Поруч стояла сім’я: мама, тато й троє діток. Над найменшим виднівся напис: «Це я». А в лівому кутку дрібними літерами: «Повертайтеся додому живими. Ми вас любимо!». Ліка злегка провела пальцем по обох листах, на мить затамувала подих і обережно вклала їх назад. Світанкове сяйво м’яко впало на її обличчя, підкреслюючи суворість ліній і блиск вологих очей.
       Зігнувши рудоволосу голову, вона зиркнула на свої берці, які не раз вгрузали в багнюку польових доріг і які щоразу вперто пуцувала за кожної вільної хвилини, протираючи ледь не до дір. От і сьогодні вичистила їх до бездоганності, хоч погода наче збунтувалася проти них. Сіре небо погрожувало черговою зливою, а дорога, якою їм ось-ось вирушати, перетворилася на суцільну багнюку.
       У двері постукали — і на порозі з’явився побратим Славко.
       — Орисю, ти в них на подіум зібралася чи на парад? — кольнув він.
       — Якщо на парад, то тільки з перемогою, — відказала Ліка.
       Останні місяці вона так рідко чула своє справжнє ім’я, що здавалося, наче зверталися не до неї. Тепер вона Ліка — скорочення від «лікарка». Їй подобалося. А от позивний бойової подруги Мамця — ні. Та хіба хто з них вибирав?..
       Жінка відійшла від вікна й глибоко вдихнула, намагаючись прогнати спогади, які ятрили душу. Лише тепер помітила, як неподалік завівся старий генератор, ритмічний гуркіт якого нагадував про те, що життя триває.
       У кутку на столі командир медичної роти Ігор — позивний Шершень — розклав карту з позначеними блокпостами й небезпечними зонами. Ретельно перевіряв маршрут. Доля звела їх із Лікою ще на початку війни. Високий, широкоплечий, із суворим поглядом, він здавався непохитним, але вона знала: за цією впевненістю приховувалися тривоги за підлеглих.
       — Виїжджаємо за пів години, — гукнув Ігор, не підводячи очей, і тихо додав: — Ліко, ти залишаєшся.
       — Що?! — стрепенулася медикиня. — Чого це раптом?
       — Перевтома. Ти з ніг валишся.
       — І не подумаю. Залишитися для мене гірше, повір, — обурилася молода жінка, надягаючи бронежилет.
       Командир насупив брови й, нічого не сказавши, пішов перевіряти транспорт. Поруч з’явилася Зося з короткою цигаркою в руці. Її позивний ніби жартома натякав то на звичку бурчати на все навколо, то на її схильність «мамцятися» з важкопораненими, як із рідними дітьми. І саме це в ній викликало довіру. Бо якщо Мамця поряд — значить, вони впораються.
       — Ти колись думала, що врятуєш стільки життів? — запитала Зося, видихаючи тютюнових баранців.
       — Ні. Краще би не врятувала жодного, аби тільки не було цієї клятої війни. Знаєш, про що мріють хлопці, які без ротації з весни 2022 року?
       — Знаю. Позбутися ноги нижче коліна. Функцій майже не втрачаєш, але списуєшся. Далеко йти не треба — наш Славко був удома ще на початку 2023-го. Навушників із музикою практично не знімає, щоб абстрагуватися від реальності. Найбільший страх — потрапити в полон.
       Худорлявий чоловік з бородою та круглими окулярами саме засував блискавки наповненого рюкзака, коли почув, що мова про нього.
       — Так і є, — озвався він, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Додому страх як хочу. До рідного села, до сестри й старенької мами. Хочу сіно косити й дихати ароматом трав, а не задушливим смородом гару. Хочу на звичайну роботу, байдуже яку, аби серед цивільних. Хочу до лісу по гриби й на риболовлю... А ще десь зникнути на кілька днів так, щоб ніхто не турбував.
       — Щасливчик, — прошепотіла Ліка, мов сама до себе.
       — Чого це? — здивувався Славко.
       — Бо тебе вдома чекають.

       — Ліко, ти певна, що хочеш їхати? — запитав Шершень, спершись на дверцята машини. Його голос звучав спокійно, але в інтонації відчувався наказ.
       — Як ніколи, — відповіла вона, поглянувши вдалечінь. — Хлопці на передовій чекають. І ти це знаєш.
       Позаду них з’явилася Аліна, молоденька волонтерка, яка допомагала з доставленням медикаментів. Її бузкова косинка на касці була мовчазним протестом проти суворих реалій війни.        Дівчина принесла коробку із джгутами та турнікетами.
       — На їхніх носиках небо віддзеркалюється, — тихо сказала вона.
       — Ти про що? — не зрозуміла Ліка.
       — Про твої берці, про що ж іще. Пам’ятай: коли що, я тут. Чекатиму сигналу, як завжди.
       Ліка кивнула, але її увагу привернув звук гвинтокрила десь далеко. Вона знала: часу обмаль.

       Того ранку їхній автомобіль вирушив до позицій, які тримали хлопці 92-ї бригади. Там гостро бракувало медикаментів і бинтів, а ще — звичайних слів підтримки. Війна витискала із кожного всі сили, і навіть коротка розмова чи усмішка ставали ковтком свіжого повітря.
       Ліка вмостилася поруч із водієм Славком. Вона звично прилаштувала рюкзак на колінах, відкинула голову на спинку сидіння й здавалася спокійною, але те, як уривчасто дихала, видавало тривогу. На задньому сидінні розмістився Тарас, молодий парамедик, який тільки-но приєднався до їхньої команди. Шершень, Мамця і ще двоє військових їхали у вантажівці попереду.
       Тарас нервово тер руки, не приховуючи напруги.
       — Розслабся настільки, наскільки можеш, — кивнула йому Ліка. — Найгірше в цій справі — дозволити страху заволодіти тобою.
       — Невже ти не боїшся? — запитав він, поглянувши з недовірою.
       — Усі бояться. Важливо, щоб страх захищав, а не вбивав, — відповіла Ліка.
       — А що казати хлопцям, які там?.. Вони практично живуть на «нулі», — озвався Славко. —Знаєш, як вони втішаться, коли ми привеземо їм медикаменти, нашу Мамцю і борщ із салом?
       — Борщ? А де той борщ? — розгублено перепитав Тарас.
       — На наступному рейсі, якщо виживемо, — зареготав Славко. Ліка теж усміхнулася: вона любила його жарти.
       Розмова обірвалася, коли вони наблизилися до позицій. Перед ними постала картина, що розкривала жахіття війни: спалена техніка, вирви від снарядів і спустошені поля.
       — Замовляв відпочинок за містом? — кивнув Славко Тарасові. — На, маєш.
       — Головне — не бронювати столик у першому ряду, — додала Ліка, прикриваючи очі долонею від сонця.

       Коли транспорт зупинився біля укріплень, назустріч їм вискочив сержант і, перекрикуючи гул, повідомив:
       — Ви вчасно, маємо шестеро «трьохсотих», — його голос був уривчастим, а обличчя — втомленим. — Двох треба терміново вивезти, стан критичний. А інших, дивись по ситуації. Кого можна — стабілізуй тут. Даси раду? — гукнув він до Ліки.
       — Зроблю все можливе. Заберемо ваших з VIP-квитками! — впевнено кинула вона, не помічаючи, як шалено калатає серце. — З іншими — побачимо.
       Шершень із Зосею вже розгортали мобільний медпункт у бліндажі. Ліка метнулася туди, і Тарас поспішив за нею: худий, геть юний, це був його перший виїзд на пекельну територію.
       Ліка вправно перев’язувала ногу молодому солдату, а Тарас, стискаючи зуби, мовчки подавав інструменти.
       Важкопоранений Костик жартував крізь біль:
       — Що, лікарко? Думаєш, ще потанцюю на власному весіллі?
       — Головне — виживеш, — відказала вона, міцно фіксуючи бинт. — Танцювати вчитимешся потім.
       — Якщо виживу, обіцяєш приїхати до мене на весілля?
       — Авжеж, приїду. Тільки запросити не забудь.
       Костик хрипло засміявся, але голос його був слабким. Ліка відчула, як стискається її горло. У таких ситуаціях жарти були їхнім єдиним захистом.

       Коли вони вивезли поранених і повернулися до польового шпиталю, Аліна з бузковою косинкою на касці вже чекала біля воріт. Її обличчя було серйозним, але погляд — дівочо-м’яким.
       — Добре спрацювали, — сказав Шершень, виходячи з авто. — Але ти, Ліко, ризикуєш більше, ніж варто.
       — Хтось має це робити, — відповіла вона.
       У голосі Ігоря відчувалося щось глибше, ніж звичайна турбота. Цієї миті Ліка зрозуміла: війна змушує боятися за життя того, кого любиш більше, ніж за власне. А в тому, що він мав до неї почуття, вона не сумнівалася. Це сліпий би помітив, а глухий — почув.

       Ніч огорнула розбиту ферму, де вони облаштувалися, затягуючи її тінями й приглушуючи звуки. Неподалік тихо потріскував газовий пальник, на якому підігрівали воду для чаю.        Шершень сидів осторонь, читав затерту книжку, що передавалася з рук у руки, а Ліка знову щось занотовувала у щоденник. Вона уникала зайвих слів, адже ця тиша й так була надто гучною.
       — Що пишеш? — запитав Ігор, не відводячи очей від книги.
       — Нагадування для Костика, щоб не забув запросити на весілля. Я люблю гостину, — відповіла Ліка, закриваючи зошит.
       — Як думаєш, хлопець викарабкається?
       — Має. Чомусь вірю у це. У нього троє братів, двоє з яких ще неповнолітні. Живуть з бабунею в селі на заході України. Думаю, це його триматиме.
       — А батьки де?
       — Не встигли виїхати з Макіївки. Загинули під обстрілами. Дітей відправили раніше — це їх і врятувало.
       Шершень на мить завмер, наче зламані долі цих людей пробили броню його стриманості. Він відклав книгу й підвівся, наближаючись до Ліки.
       — А ти? Чи є хтось, хто чекає на тебе? — запитав, сівши навпроти.
       — Мене більше нікому чекати, — ледь чутно відказала Ліка. — Мати померла, а чоловік не пробачив, що обрала війну, а не його. Спершу я рахувала дні, потім місяці. А тепер... тепер я вже не рахую, а тільки вперто вірю, що все це не дарма.
       Шершень нахилив голову, обмірковуючи її слова.
       — Ти помиляєшся. Ті, хто тебе чекає, — тут.
       Ліка промовчала. Вона відчувала, як між ними проростала невидима нитка, яка могла стати рятівною для обох. Та чи наважиться вона вхопитися за неї? Чи дозволить собі відчути тепло у світі, де холод став звичним?

       Наступного дня їхній маршрут знову пролягав до передової, цього разу у складі колони, яка доставляла боєприпаси та провізію. На підході до чергового пункту авто різко зупинилося. Славко, який був за кермом, вимкнув двигун.
       — Що сталося? — схвильовано запитала Ліка, вчепившись у ремінь безпеки.
       — Розтяжка, — коротко відрізав Славко, вказуючи вперед.
       На дорозі блищав тонкий дріт, майже непомітний у ранковому тумані. Шершень вийшов першим, жестом наказавши всім залишатися на місцях. Уважно оглянув територію.
       — Дорога замінована, — сказав, повертаючись до автівки. — Їхали, як по мінному полю.
       — Що будемо робити? — поспиталася Зося.
       — Чекати саперів, — відказав командир. — Поки залишаємося тут.

       Коли сапери нарешті розмінували дорогу, транспортна колона рушила далі. Але напруга не зникла — всі знали: це лише одна з багатьох небезпек у хаосі війни.
       Ліка нахилилася до Шершня, який сидів поруч, і несподівано прошепотіла:
       — Не боїшся чекати мене намарне?
       — Боюся, — тихо відповів він. — Але... страх породжує надію, а надія — віру.
       Ліка ледь помітно усміхнулася. Вперше за довгий час відчула, що комусь потрібна більше, ніж просто як хороший військовий медик.

       Коли вони дісталися до пункту призначення, Шершень попростував до польового шпиталю. Ліку відразу ж викликали до найважчого постраждалого. У бліндажі, переобладнаному на операційну, лежав боєць із множинними осколковими пораненнями. Його звали Микола, позивний — Клен. Він чимось і справді нагадував статного осіннього золотоволосого клена. Чоловік зберігав свідомість, але слабшав із кожною хвилиною.
       — Все буде добре, друже, ми тебе витягнемо, — запевнила Ліка, миттєво беручись до роботи.
       Вона діяла швидко й злагоджено: перевірила дихальні шляхи, ввела знеболювальне, вправно обробила рани й зупинила кровотечу. Клен затуманеним поглядом дивився на неї й знесилено шепотів:
       — Ти — ангел. Ти прийшла по мене?
       — Ні, я лише лікар, — відказала медикиня, приховуючи хвилювання.
       Невдовзі пораненого стабілізували, закріпили на ношах і перенесли до автівки, яка мала доставити його до ближнього тилового шпиталю. Шершень, спостерігаючи за роботою Ліки, не міг не помітити, як її руки, хоч і тремтіли від утоми, діяли з неймовірною точністю.
       — Ти для них — справжнє диво, — мовив він, коли удвох вийшли на свіже повітря.
       — Я просто виконую свою роботу. На моєму місці хтось, можливо, зробив би це краще, — відповіла жінка.

       На зворотному шляху все було безпечно: ні обстрілів, ні розтяжок. Ліка задрімала, вперше за кілька днів дозволивши собі короткий відпочинок. Шершень сидів попереду й уважно стежив за дорогою, але його погляд час від часу зупинявся у дзеркалі заднього виду на її обличчі. У ритмічному гуркоті їхнього авто панувало щось заспокійливе, навіть затишне.
       — Тобі б зараз бути не тут, — мовив він, ніби сам до себе.
       Ліка ворухнулася і, не розплющуючи очей, запитала:
       — А де, по-твоєму, я маю бути?
       — Удома. У спокої. У світі, де не потрібно рятувати людей під обстрілами. Там, де немає війни.
       Жінка розплющила очі і якийсь час мовчала, дивлячись на командира у дзеркало. Опісля тремтливим голосом промовила:
       — А ти? Славко? Зося? Аліна? Клен та його побратими?
       — Ти про що? — здивувався він.
       — Ви хіба не заслуговуєте на той інший світ? Спокійний, без вибухів і куль.
       Шершень зітхнув, не знайшовши що сказати. Та й, мабуть, було не варто. Слова іноді зайві. Він провів долонею по спітнілому чолі й втішився: вони виїхали на безпечну територію.

       У таборі їх зустріли оплесками. Але Ліка знала, що це лише одна маленька перемога серед багатьох битв. Вона пішла до медпункту, щоб скласти звіт і перевірити аптечку. Шершень запалив цигарку й залишився біля авто, спостерігаючи, як її постать зникає за дверима.
       — І все ж я мав би сказати їй... — прошепотів сам до себе, але слова розчинилися в повітрі.        Чомусь йому було легше йти під кулі, ніж зізнатися у коханні.
       Він надовго затримався біля авто, не зводячи погляду від дверей, за якими зникла Ліка. Навіть не помітив, коли до нього підійшла Зося.
       — Що стоїш як вкопаний? — жваво шарпнула вона його. — Наша Ліка знову перевантажує себе?
       — Як завжди. Вона не з тих, хто вміє зупинитися. Таких самовідданих не часто зустрінеш.
       — Чула, вона відмовилася від ротації й подала рапорт, щоб залишитися ще на один термін. Це правда?
       Шершень кивнув, запалив другу цигарку й пояснив:
       — Колишній не пробачив, що пішла воювати. Забрав сина від першого шлюбу, якого Ліка не встигла до війни всиновити. Виїхав до Канади й отримав там офіційний статус біженця. У нього, наче, інвалідність. Точно не знаю, що там, але перетинати кордон може. Ліка його Кирилка з пелюшок виховувала, любила, як рідного. А він написав їй, щоб забула про дитину.
       — От дідько! Знаєш, іноді здається, що такі, як вона, зовсім не ламаються. Але я бачила, як навіть найсильніші падають, — сказала Зося, похитуючи головою. — Не дозволяй їй цього.        Підтримай, якщо зможеш.
       Шершень мовчки кивнув, відчуваючи, як ці слова міцно закарбовуються у його свідомості.

       Ліка переглядала медикаменти, коли краєм ока зауважила тінь у дверях медпункту. Увійшов Шершень. Він здавався трохи розгубленим, що зовсім на нього не схоже.
       — Що сталося? — запитала вона, не відриваючись від роботи.
       — Ти коли востаннє їла? — пролунало у відповідь.
       — Не пам’ятаю. Хіба я живу, щоб шлунок набивати? Мабуть, учора... — Ліка змовкла, коли він підійшов ближче й поставив перед нею невеликий термос і шматок пирога. У руках тримав те саме для себе.
       — Зося наказала тебе підгодувати. Каже, ти вже схожа на привида.
       Ліка пирхнула, але таки всілася на стілець і прийняла гостинець. Її руки обхопили теплий термос.
       — А ти що, виконуєш її накази? — дошкульнула вона.
       — Тільки якщо вони мають сенс, — відказав Шершень і примостився навпроти.
       Обоє їли мовчки, поки Ліка раптом не запитала:
       — Чому ти це робиш?
       — Що саме?
       — Турбуєшся про мене. Тобі ж вистачає проблем. Нас он скільки, й усі під твоїм керівництвом.
       Шершень відставив термос, витер вуста рукавом і відповів:
       — Якщо не турбуватися одне про одного, ця війна нас доб’є швидше, ніж кулі. Тому навіть не сподівайся, що дозволю тобі занапастити себе.
       У його погляді було все: мужність, страх, біль, але також і щось більше — довіра, ніжність і любов.
       Ліка подякувала легким кивком і усміхнулася. Вона не знала, що на те сказати. Схилила голову і втупилася у свої берці, на яких відбивалося світло з вікна. На їхніх носиках і справді віддзеркалилося небо.

       Війна тривала. Вона не давала часу на паузи, не залишала місця для слабкостей. Але в серцях тих, хто ризикував собою, жило щось незламне. Шершень і Ліка, попри всі небезпеки й труднощі, знайшли те, що тримало їх на плаву. І це було більше, ніж просто обов’язок.
       Це було життя, яке вони будували серед вибухів і руїн.