«Світ за вітриною»,
або «Чому речі іноді розуміють нас краще, ніж ми самі»

Ви колись задумувалися, скільки людей відмовилися від вас, перш ніж ви знайшли того, хто відгукнувся? А що, як речі теж ведуть такий підрахунок?


Уявіть собі стару полицю в маленькій крамниці іграшок десь на околиці міста, де пахне давнім папером, пилом і тишею. Щодня повз неї проходять сотні людей. Вони поспішають, сваряться, купують яскравий штучний крам під копірку — усе, щоб заповнити внутрішню порожнечу — і навіть не помічають, як за ними уважно спостерігають чиїсь маленькі порцелянові або пластикові очі.
 
Ми звикли вважати, ніби самі обираємо речі. Яка ілюзія! Насправді це речі пильно чатують на нас. Деякі з них чекають не на того, хто придбає їх через сезонну знижку, а на людину, здатну відчути їхній внутрішній вайб.
Але що робити, якщо ти — одна з тих речей, до того ж створена без «стандартних заводських функцій» краси? Коли поруч сяють ідеальні, однакові ляльки, а ти стовбичиш на віддаленій полиці в безглуздих жовтих окулярах із мутного пластику, крізь який усе розпливається? Ти чекаєш, що тебе придбають і замкнуть у картонну коробку, яку обв’яжуть тугою фіолетовою стрічкою, що перекриє тобі подих і заглушить голос? Проте ти все одно цього прагнеш, бо як інакше можна стати чиєюсь?

І ось раптом — кроки сповільнюються. Крізь мутні скельця ти вловлюєш постать, що наближається, і бачиш її великі очі, в яких немає байдужості. Тепла рука обережно піднімає тебе з підлоги, куди ти щойно гепнулася через малого з кульковим пістолетом. І поки ти емоційно збираєш себе докупи, волаючи подумки: «Трясця! Коли це все скінчиться?» — цей хтось поправляє твої безглузді жовті окуляри й тихо питає:


— Тобі боляче?

У цю секунду весь вуличний гамір затихає. Зникає поспіх, розчиняються стіни крамниці. Бо поруч з’являється той, з ким можна розділити плин часу, перший зимовий сніг і останній шматочок ламкого шоколаду.

ілюстрація: Андрій Процюк

ілюстрація: Андрій Процюк

Для мене письменництво — це спосіб дістатися верхньої полиці й подивитися на світ очима забутої іграшки. Розгледіти магію в облупленій ліпнині старих кам’яниць і довести: у Всесвіті обов’язково є той, хто розмовлятиме з тобою однією мовою. Навіть якщо решта вважає це божевіллям.

 

У світі, де всі кудись біжать, найбільша розкіш — це бути почутою. Не просто вислуханою, а саме почутою. Відчути, що твоя «неправильність» — це не дефект, а спосіб знайти «своїх».

 

Ці думки про прагнення бути почутою, про таємниці інших реальностей та диво, що ховається зовсім поруч, надихнули мене на написання книги «Рейчел та родина Берешів».

 

Це історія, що починається на полиці львівської крамниці, але веде далеко за межі зірок.

This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website