На пероні було занадто світло, занадто людно, занадто гучно… Надя глипнула на годинник — стрілка рухалася так, ніби хотіла її вбити.
      — Припини, — сказав Олег, м’яко накривши її долоню своєю. — Ти зараз просто випалиш себе зсередини.
      Надійка відчула, як її реальність звузилася до розміру його долонь; все інше — вокзал, люди, потяг — стало просто декораціями до їхньої особистої катастрофи. Вона різко глянула на нього, і в тому погляді палала болюча лють, за якою ховався розпач.
      — Ти їдеш туди, звідки не всі повертаються, і де людське життя важить менше за подих. Земля там пам’ятає більше смертей, ніж імен. Пообіцяй повернутися!
      Він мовчав. Його пальці ледь помітно тремтіли. Слово «обіцяй» здавалося йому заважким, ніби старий якір, що тягне на дно човен, який ще навіть не відчалив.
      «Збреши мені, Олеже! Байдуже, наскільки це буде неправдою. Збреши так, щоб я повірила!» — волала вона в думках, міцно стиснувши вуста, аби ці слова не вирвалися назовні. Але вголос промовила:
     — Бодай скажи мені це. Просто скажи: «Я повернуся, ми купимо той довбаний будинок з верандою, народимо трьох галасливих бісенят і постаріємо разом».
      — Не можу, — нарешті видихнув він. — Якщо пообіцяю і не стримаю слова — зраджу тебе двічі. Перший — коли раптом не повернуся, другий — коли змушу тебе чекати на привида.
      — Тоді що в нас є? — вона майже кричала. — Якщо немає «потім», то що це взагалі таке?
      Олег притягнув кохану до себе, вдихаючи запах її волосся — суміш кави, м’яти й дощу. Від цього йому паморочилося в голові.
      — У нас є ці десять хвилин. І вони чесніші за роки фальшивого спокою. Я не обіцяю тобі вічності. Але обіцяю, що кожна куля, спрямована в мій бік, пролітатиме повз чоловіка, який пам’ятає смак твоїх губ і кожну твою родиму цятку — наче карту, здатну привести мене назад, до тебе. Я триматимусь за твоє ім’я, як за оберіг. Бо більше за країну, обов’язок та долю я належу тобі. Тільки тобі. Чуєш?
      Надійка зарилася обличчям у мужнє плече, відчуваючи, як його серце калатає об її щоку. Швидко, рвано, справжньо.
      — Це боляче, — прошепотіла вона.
      — Так, боляче. Бо це по-справжньому.
      Він взяв її обличчя в долоні й подивився так, наче вивчав назубок кожну складочку, кожну вію, кожну рисочку на вустах. І тихо додав:
      — Ще я обіцяю пам’ятати, як ти смієшся з дурних жартів у фільмах. Як смішно морщиш носа, коли щось не подобається. Як заварюєш каву, завжди забуваючи додати цукор, і як кусаєш верхню губу, коли думаєш про щось серйозне. Обіцяю пам’ятати холод твоїх долонь, які грів у своїх кишенях щоразу, коли ти забувала рукавички. І той рідний запах твого тіла, який я впізнаю серед тисяч інших. Обіцяю, що ти назавжди — мій цілий світ.
      Надійка завмерла, ловлячи кожне його слово, мов намагалася законсервувати цей момент в уявну крихітну скляну банку, щоб пити його, як отруту чи лік, потім, у дні порожнечі. У цю мить вона відчула, як щось у ній тріснуло — тонко, майже музично. У душі пекло усвідомлення, що тепер їхній світ залежатиме від віри кожного та від короткого «все ОК» у месенджері.
      Гучномовець оголосив посадку. Олег востаннє стиснув її долоні й піднявся на сходинки вагона. Якусь мить він стояв там, не зводячи з неї очей, ніби прагнув закарбувати її образ у пам’яті та забрати із собою в ту невідомість. Він не здригнувся — не тому, що не хотів, а тому, що обіцяв собі бути сильним саме в цей момент. Для неї.
      Потяг смикнувся. Це був не просто рух металу — це був звук ножа, що розрізав їхнє спільне «зараз» навпіл. Вагон рипнув, наче неохоче підкоряючись розкладу, і між пероном та сходинками почала рости прірва.
      Коли потяг зник, лишивши по собі лише тремтливе марево над рейками, Надійка опустила погляд на свої руки. Вони зберігали тепло його долонь і здавалося, наче вона тримала в них його обіцянку. Він не пообіцяв їй ілюзій, він пообіцяв їй себе — справжнього. Це і був їхній спосіб зберегти одне одного — бути поруч до останньої секунди, не обіцяючи вічності.