пророчий сон
Знайди ту кляту відьму!
як привид із давнього сну змусив мене написати книжку
Я не одразу зрозуміла, чому цей замок здається мені таким знайомим. Завмерла посеред бруківки, і світ навколо раптом втратив звук. Старовинних споруд такого масштабу в Європі сотні, але ця — не просто одна з багатьох: вона дихала мені в обличчя чимось занадто особистим.
Кам’яні стіни, безліч вікон, які нагадували очі, фігурні димарі, що підпирали важке небо, та гігантський ліпний герб над головним входом — усе це я десь бачила.
У голові щось сухо клацнуло. Це не було схоже на звичайний спогад, який залишається після перегляду відео чи зображень. Це було фізичне відчуття, ніби я мала до цього стосунок і мої ступні вже не вперше ідеально лягали в ці вибоїни на старій бруківці.
Дурня якась, бо я тут уперше! Проте з якогось дива знала це місто й цей масивний замок. Пам’ятала його так, як пам’ятають дім, у якому колись були. Зрештою, я впізнала не тільки сам замок, а й третє вікно ліворуч від східної вежі. У моєму спогаді за ним стояв силует жінки з чорною пов’язкою на оці. Від цього мене аж протрусило.
на світлині Гюстровський замок
І що це в біса таке?
Звідки міг узятися цей спомин і чому разом із ним повернулося відчуття, що тут відбулося щось важливе для мене?
Раптом я згадала сон, що наснився тринадцять років тому. Дивно, але пам’ятала його набагато краще, ніж деякі цілком реальні події власного життя. Мабуть, тому, що він був геть незвичним.
Намарився уві сні замок, де мешкала одноока герцогиня, і середньовічне місто, огорнене страхом інквізиції. Людські тіні тремтіли у вогких камерах. Я бачила, як готують площу для страти, чула глухий стукіт молотів, що збивали ешафот, і моторошний шурхіт хмизу, який складали на помості.
У тому сні я була лише безтілесним поглядом, привидом, що ковзав крізь холодні ґрати. Розглядала обличчя бранців так близько, що могла б порахувати зморшки відчаю, але не мала рук, щоб їх втішити.
Уся історія сну вертілася довкола однієї загадки: серед семи жінок різного віку була справжня відьма, яку місцеві називали Химородницею. З усіх — лише одна, та я не знала, котра саме.
І ось тут мій мозок, який чомусь уявив себе великим майстром драматургії, вирішив улаштувати мені халепу: обірвав сон якраз перед розгадкою.
Я прокинулася й навіть не одразу втямила, що це було лише сновидіння. Попри те, що відчувала своє тіло — спокійно могла себе ущипнути, — свідомість залишилася ще там, у вогкому, химерному середньовіччі.
Ще якийсь час я лежала, вперто намагаючись повернутися в цю історію.
Це, до речі, марна справа.
Якщо сон уже закінчився, домовитися з ним не вдасться. Можна скільки завгодно заплющувати очі, перевертатися на інший бік і переконувати себе, що ось-ось усе продовжиться. Аж ніяк — підсвідомість не зобов’язана виконувати наші забаганки.
Утім, мені дуже хотілося дізнатися, хто з них — та відьма, яка підняла на ноги всю бісівську братію. Можливо, це та одноока герцогиня з поглядом холоднішим за крицю? Або набожна пані, яка так палко стискала вервицю, ніби хотіла її розтерти на порох? Стара діва, на даху будинку якої височіли три химерні статуї грифонів? А може, юна донька священника, чистота якої здавалася занадто ідеальною для цього грішного світу? Чи бездітна сусідка, що лютувала на весь світ і отруювала повітря довкола? Або ж котрась із двох швачок, які бісили одна одну?
У тому сні я була лише безтілесним поглядом, привидом, що ковзав крізь холодні ґрати. Розглядала обличчя бранців так близько, що могла б порахувати зморшки відчаю, але не мала рук, щоб їх втішити.
Уся історія сну вертілася довкола однієї загадки: серед семи жінок різного віку була справжня відьма, яку місцеві називали Химородницею. З усіх — лише одна, та я не знала, котра саме.
І ось тут мій мозок, який чомусь уявив себе великим майстром драматургії, вирішив улаштувати мені халепу: обірвав сон якраз перед розгадкою.
Я прокинулася й навіть не одразу втямила, що це було лише сновидіння. Попри те, що відчувала своє тіло — спокійно могла себе ущипнути, — свідомість залишилася ще там, у вогкому, химерному середньовіччі.
Ще якийсь час я лежала, вперто намагаючись повернутися в цю історію.
Це, до речі, марна справа.
Якщо сон уже закінчився, домовитися з ним не вдасться. Можна скільки завгодно заплющувати очі, перевертатися на інший бік і переконувати себе, що ось-ось усе продовжиться. Аж ніяк — підсвідомість не зобов’язана виконувати наші забаганки.
Утім, мені дуже хотілося дізнатися, хто з них — та відьма, яка підняла на ноги всю бісівську братію. Можливо, це та одноока герцогиня з поглядом холоднішим за крицю? Або набожна пані, яка так палко стискала вервицю, ніби хотіла її розтерти на порох? Стара діва, на даху будинку якої височіли три химерні статуї грифонів? А може, юна донька священника, чистота якої здавалася занадто ідеальною для цього грішного світу? Чи бездітна сусідка, що лютувала на весь світ і отруювала повітря довкола? Або ж котрась із двох швачок, які бісили одна одну?
Цікаво, як гадаєте ви.
Хто з них міг бути Химородницею?
Хто з них міг бути Химородницею?
Щойно мене трохи попустило, я розповіла цей сон своїй шістнадцятилітній доньці. На відміну від мене, вона не сприйняла цю історію як химерну гру людського мозку, що вибиває ґрунт з-під ніг, а як щось значно більше.
Вона сказала:
На той час я ще не була письменницею та й гадки не мала, що колись нею стану, тож ідея написати роман видалася мені приблизно такою ж реальною, як відкрити завтра власну книгарню на Марсі.
— Яка ще книжка? — іронічно звела брови я. — Це ж суцільний морок, середньовічні жахи й почвари. Хто захоче таке читати?
Донька закотила очі — жест, у якому підлітки досягають справжньої досконалості. Вона мовчки взяла тоненький зошит і почала записувати. Її рука швидко виводила рядок за рядком, поки моя розповідь не розчинилася в забутті ранкової кави.
Вона сказала:
— Мам, напиши таку книжку. Це ж готовий сюжет.
Я лише розсміялася. Хто ж міг знати?На той час я ще не була письменницею та й гадки не мала, що колись нею стану, тож ідея написати роман видалася мені приблизно такою ж реальною, як відкрити завтра власну книгарню на Марсі.
— Яка ще книжка? — іронічно звела брови я. — Це ж суцільний морок, середньовічні жахи й почвари. Хто захоче таке читати?
Донька закотила очі — жест, у якому підлітки досягають справжньої досконалості. Вона мовчки взяла тоненький зошит і почала записувати. Її рука швидко виводила рядок за рядком, поки моя розповідь не розчинилася в забутті ранкової кави.
Мабуть, якби вона цього не зробила, готичного роману «Хто відьма?» сьогодні не було б. Бо сни — зрадливі. Це хитрі майстри підмін. Вони не просто тьмяніють, вони нахабно викривлюють самі себе. Спочатку ти пам’ятаєш усе — голоси, обличчя. Навіть запахи. Потім залишається приблизний сюжет. Згодом — окремі сцени. А ще через кілька років ти вже не певна, чи справді бачила уві сні саме це, чи мозок тихенько підсунув фальшивку замість оригіналу.
Але доньчин запис залишився. Пролежав у темряві старої шухляди багато років.
За цей час я стала письменницею, видала кілька книжок, а той дивний сон поступово перетворився на законсервовану історію — химерну картинку з минулого, від якої я вже не чекала жодних сюжетних поворотів.
Аж поки я не опинилася у старовинному німецькому місті Гюстрові, де час раптом згорнувся в петлю. Я йшла давньою бруківкою повз середньовічні будинки та костели й думала: «Господи, як таке може бути? Я тут уже була!» А коли перед очима постав замок — заціпеніла.
Це не було дежавю. Це було занурення у власний сон, у який я прагнула повернутися тринадцять років тому. Сім жінок, чиї обличчя я ще трохи пам’ятала, ніби запитали: «То хто ж із нас відьма?»
У голові не просто клацнуло — там стався тектонічний зсув. Я подумала: «А що, коли Химородниця — не просто плід мого сну, а щось, що має зв’язок із реальним світом, із цими теренами? Вона чекала на мене тут понад десятиліття, щоб я таки пізнала її історію».
Але головною постаттю була не вона, а одна із швачок — та, що бачила мертвих і вміла говорити з ними, бо була провідницею їхніх душ у потойбіччя. Саме її обличчя чіткіше за інші зринало в пам’яті всі ці роки — наче вона боялася, що я все забуду. Якби могла, то, певно, крикнула б мені: «Знайди ту кляту відьму, поки невинних не спалили на багатті!» І я чомусь відчувала провину за те, що не шукала, й водночас — недовіру. Бо знала: Химородницею може бути й сама швачка, адже вона — одна із семи підозрюваних.
Але доньчин запис залишився. Пролежав у темряві старої шухляди багато років.
За цей час я стала письменницею, видала кілька книжок, а той дивний сон поступово перетворився на законсервовану історію — химерну картинку з минулого, від якої я вже не чекала жодних сюжетних поворотів.
Аж поки я не опинилася у старовинному німецькому місті Гюстрові, де час раптом згорнувся в петлю. Я йшла давньою бруківкою повз середньовічні будинки та костели й думала: «Господи, як таке може бути? Я тут уже була!» А коли перед очима постав замок — заціпеніла.
Це не було дежавю. Це було занурення у власний сон, у який я прагнула повернутися тринадцять років тому. Сім жінок, чиї обличчя я ще трохи пам’ятала, ніби запитали: «То хто ж із нас відьма?»
У голові не просто клацнуло — там стався тектонічний зсув. Я подумала: «А що, коли Химородниця — не просто плід мого сну, а щось, що має зв’язок із реальним світом, із цими теренами? Вона чекала на мене тут понад десятиліття, щоб я таки пізнала її історію».
Але головною постаттю була не вона, а одна із швачок — та, що бачила мертвих і вміла говорити з ними, бо була провідницею їхніх душ у потойбіччя. Саме її обличчя чіткіше за інші зринало в пам’яті всі ці роки — наче вона боялася, що я все забуду. Якби могла, то, певно, крикнула б мені: «Знайди ту кляту відьму, поки невинних не спалили на багатті!» І я чомусь відчувала провину за те, що не шукала, й водночас — недовіру. Бо знала: Химородницею може бути й сама швачка, адже вона — одна із семи підозрюваних.
Коли я переступила поріг орендованого помешкання, розум відмовлявся адаптуватися до простору. Я почувалася не просто дивно — це був повний збій звичного сприйняття, наче я на мить забула, як бути собою. Тоді ж з’явилася одна нав’язлива думка: знайти давній запис доньки.
Оскільки вона вже мешкала в іншому місті, місія розкопок у моїх домашніх архівах випала старшому синові. Перерити довелося цілі поклади минулого — чернетки, нотатки, напівзабуті запилені рукописи…
Син упорався.
Десь опівночі темряву розрізав спалах екрана мого старенького смартфона. У Telegram один за одним почали надходити файли — немов привиди минулого. Фотографії сторінок зі знайомим підлітковим почерком. Багаторічна прірва між тим сном і цим моментом раптом зникла. Я наблизила зображення пальцями: з екрана розмито глянули перші рядки, виведені синьою ручкою. Історія, яка чекала стільки часу, більше не мовчала — вона вимагала бути розказаною.
Я перечитувала сторінки, ніби переживала знову й знову ту давню ніч. А вже зранку на білому полі вордівського документа з’явилися перші речення. Зверху чорніла робоча назва — «Місто ворон». Я думала: можливо, колись те, що я пишу, стане книжкою. Колись дуже скоро.
Десь опівночі темряву розрізав спалах екрана мого старенького смартфона. У Telegram один за одним почали надходити файли — немов привиди минулого. Фотографії сторінок зі знайомим підлітковим почерком. Багаторічна прірва між тим сном і цим моментом раптом зникла. Я наблизила зображення пальцями: з екрана розмито глянули перші рядки, виведені синьою ручкою. Історія, яка чекала стільки часу, більше не мовчала — вона вимагала бути розказаною.
Я перечитувала сторінки, ніби переживала знову й знову ту давню ніч. А вже зранку на білому полі вордівського документа з’явилися перші речення. Зверху чорніла робоча назва — «Місто ворон». Я думала: можливо, колись те, що я пишу, стане книжкою. Колись дуже скоро.
Спершу писати було легко. Я буквально переносила на папір те, що пам’ятала: середньовічне місто з його міжусобицями. Старого дивака Отто, якого всі мали за юродивого й біснуватого. Мандрівника на прізвисько Стрижень, що тримав у страху всіх безхатьків та шибайголів. Інквізитора, який явно смакував свою справу. Сімох жінок, звинувачених у відьмацтві, та майбутню страту — ту саму загадку, яка роками не давала мені спокою.
Хай там як, моєму стилю писання бракувало стилю, тож я пихтіла як над кожним абзацом, як навіжена.
А потім матеріал зі сну закінчився.
Кілька днів я не знала, що маю робити. Бо це, трясця, як раптове зникнення опори під ногами. Ось тут я вперше зрозуміла: донька запропонувала мені не таку вже просту річ. Бо поки я писала те, що наснилося, я могла принаймні вдавати, що знаю, куди прямую. А тут — дзуськи!
Далі мені довелося торувати шлях самій. Навпомацки. Посеред середньовічного хаосу я мала знайти відьму.
Я могла б призначити будь-кого з підозрюваних кількома клавішами моєї клавіатури ще на першій сторінці плану. Смикати героїв за ниточки, як маріонеток, і просто вести їх до вигідного фіналу. Але книжка «Хто відьма?» народилася інакше — вона змусила мене саму пройти шлях сумнівів.
Хай там як, моєму стилю писання бракувало стилю, тож я пихтіла як над кожним абзацом, як навіжена.
А потім матеріал зі сну закінчився.
Кілька днів я не знала, що маю робити. Бо це, трясця, як раптове зникнення опори під ногами. Ось тут я вперше зрозуміла: донька запропонувала мені не таку вже просту річ. Бо поки я писала те, що наснилося, я могла принаймні вдавати, що знаю, куди прямую. А тут — дзуськи!
Далі мені довелося торувати шлях самій. Навпомацки. Посеред середньовічного хаосу я мала знайти відьму.
Я могла б призначити будь-кого з підозрюваних кількома клавішами моєї клавіатури ще на першій сторінці плану. Смикати героїв за ниточки, як маріонеток, і просто вести їх до вигідного фіналу. Але книжка «Хто відьма?» народилася інакше — вона змусила мене саму пройти шлях сумнівів.
Мені було до біса цікаво: котра з обвинувачених спіткнеться? Хто не втримає язика й вибовкає щось важливе чи зайве? Тому я штовхала героїв у безвихідь й дивилася, хто ламається. І це спрацювало. Персонажі самі вели мене. Іноді вони робили те, чого я від них не чекала. Іноді — давали підказку. Іноді — заводили в оману. Але ніколи не спрощували мені завдання.
Кілька разів я була майже впевнена, що знаю, хто відьма. А потім сама собі не вірила, знаходила аргументи, щоб виправдати одну й звинуватити іншу.
У певному сенсі я опинилася там, де була тринадцять років тому. Тільки тепер не спала. Моїм робочим місцем стало підвіконня — мій «плацдарм» для полювання на відьму. Єдиний кухонний стіл у помешканні був безнадійно загарбаний приладдям, тож я викладала ноутбук і нотатки просто біля шибки.
Я не хотіла спиратися лише на власні фантазії. Тож почала перевіряти: а чи дійсно в тому місці колись страчували відьом?
Виявилося — так.
— Хмм... — подумала я. — Отож не все так безнадійно.
Прихопивши зі собою перекладача, я звернулася до працівників того замку, про який писала. Мені було соромно зізнатися, що я пишу книжку, тож сказала, що цікавлюся історією цього місця, а зокрема — періодом, коли на цих теренах панувала інквізиція. Хотіла знати, чи існують записи про суди над відьмами та про їхні страти.
— О, — відповіли мені, — якщо вас це цікавить, можемо дати ключі від архіву. Там знайдете відповіді.
У мене мало коліна не підкосилися. Аж перепитувала перекладача, чи не кепкує він із мене. В уяві вже малювалися важкі залізні кільця, занедбані вежі й стоси пожовклого паперу, над якими я засинатиму з ліхтариком.
Проте реальність мала інше обличчя: «ключами» виявився цифровий код, а «архівом» — сайт. На щастя, польська версія врятувала мою геть кепську німецьку. Саме там, серед оцифрованих протоколів, я знайшла підтвердження: людей дійсно катували та страчували. Справжні багаття, справжні жертви. Саме там я натрапила на запис про «Вежу бідного грішника», в якій мешкав кат — вона стоїть і донині.
Виявилося — так.
— Хмм... — подумала я. — Отож не все так безнадійно.
Прихопивши зі собою перекладача, я звернулася до працівників того замку, про який писала. Мені було соромно зізнатися, що я пишу книжку, тож сказала, що цікавлюся історією цього місця, а зокрема — періодом, коли на цих теренах панувала інквізиція. Хотіла знати, чи існують записи про суди над відьмами та про їхні страти.
— О, — відповіли мені, — якщо вас це цікавить, можемо дати ключі від архіву. Там знайдете відповіді.
У мене мало коліна не підкосилися. Аж перепитувала перекладача, чи не кепкує він із мене. В уяві вже малювалися важкі залізні кільця, занедбані вежі й стоси пожовклого паперу, над якими я засинатиму з ліхтариком.
Проте реальність мала інше обличчя: «ключами» виявився цифровий код, а «архівом» — сайт. На щастя, польська версія врятувала мою геть кепську німецьку. Саме там, серед оцифрованих протоколів, я знайшла підтвердження: людей дійсно катували та страчували. Справжні багаття, справжні жертви. Саме там я натрапила на запис про «Вежу бідного грішника», в якій мешкав кат — вона стоїть і донині.
Іноді я думаю про те, як усе дивно склалося.
Я випадково побачила замок, який дуже нагадував мені місце з того сну, відшукала старі нотатки й уже як письменниця повернулася до історії, яку колись не дозволив мені закінчити власний мозок.
А далі мені залишалося зробити те, чого не зміг зробити сон: дописати її до кінця.
І досі мені подобається думка, що першою людиною, яка повірила в цю книжку, була шістнадцятилітня дівчина, що якось сказала:
— Мам, напиши книжку.
Вона тоді ще не знала, що іноді достатньо однієї такої фрази. Навіть якщо до самої книжки залишилося ще тринадцять років.
Я випадково побачила замок, який дуже нагадував мені місце з того сну, відшукала старі нотатки й уже як письменниця повернулася до історії, яку колись не дозволив мені закінчити власний мозок.
А далі мені залишалося зробити те, чого не зміг зробити сон: дописати її до кінця.
Так з'явився роман «Хто відьма?»
І досі мені подобається думка, що першою людиною, яка повірила в цю книжку, була шістнадцятилітня дівчина, що якось сказала:
— Мам, напиши книжку.
Вона тоді ще не знала, що іноді достатньо однієї такої фрази. Навіть якщо до самої книжки залишилося ще тринадцять років.
ілюстрацію до обкладинки створив Процюк Андрій —
син Ольги Берези
Слідкуйте за авторкою у Facebook
