авторські вірші
Ольги Берези
ФРАНКІАНА
ХЛІБ І ЧОРНИЛО
По Потоцького йде, перехожих минає.
В його серці — для нас проростають зернини.
У зіницях — глибінь, що скалу сю лупає.Не бронзовий він ще. Не гранітний. Не в рамці.
Спацерує з друкарні неспішно додому.
Як боліли йому і суглоби, і пальці...
Свіжий вітер здував із лиця його втому.
Не для слави писав, а для хліба й чорнила.
Наче іскри з багаття, ловив кожне слово.
І скрипіла під кроком підлога похила,поки
каву варив собі вкотре ранкову.
Він і гадки не мав, що постане монетою.
Іще піснею, маркою, площею, містом...
Він був просто лиш львівським упертим поетом,що
наповнив це місто живим, справжнім змістом.
ФРАНКО. ТРИ ЖІНКИ
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,що
вів аж до останнього порогу.
Тепер вчимо ми їхні імена,що
вплинули на всі Франкові твори,Й
не знаємо, як же боліла їм вона —
ота любов, що пробивала гори.
ПЕРШИЙ ФРІЛАНСЕР
Для нього подеколи Львів був листівкою з кавою,
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.
Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
усі ці, застебнуті в гонор, шановані ґазди.
Та він із-під вуса всміхався на все те поблажливо,
бо бачив ген далі, ніж їхні золочені звізди.
Фактично був першим вкраїнським завзятим фрілансером,
рецензії, тексти, переклади вправно мережив.
Не брав він у долі дарунків дешевих — авансами,
а генієм власним стирав всі нав’язані межі.
Він виорав поле, де кожен тепер може сіяти,
і вирвав з корінням ту рабську зневіру й покору.
Бо бути собою — це значить по совісті діяти,
любити Вкраїну — людей та лани її й гори…
ПАНІ ЖУРОВСЬКА
Вона не читала його досконалих видань.
Подобались їй синьоокі брюнети і статки.
Байду́же було їй, що пише в листах цей вусань.
Отой, що ховає на ліктях латки́ маринарки[1].
Князівна «Зів’ялого листя» вродлива була,
струнка попелясто-блондиниста маніпулянтка[2] —
холодна, манірна, як австро-угорська доба —на думку якої йому бракувало краватки.
Крізь пошти віконце ввижались їй Відня бали́,
корсетів тугих і мережив крохмалена білість.
А він — просто дивний, негарний, затятий, рудий,
що образ її занотує вірша́ми у вічність.
Гадала: «О Боже, чого він укотре прийшов?» —
і зморшка нудьги прорізала напудрені скроні.
А він на те: «Пані Журовська, вітаю ізнов!
Я — марку купити». Брав решту й торкався долоні.
Вона не просила писати про неї книжки.
Хіба воно їх прогодує, те вбоге письменство?
Та він все одно карбував на папері рядки —
робив з цього болю живе абсолютне мистецтво.
Проблема не в тім, що Журовська — холодна, мов лід.
А в тім — що він вигадав сам цей вогонь її серця.
Він просто не міг не кричати словами у світ
про те, як кололо, мов терня, горіха те зерня.
[1] Марина́рка — жакет або піджак.
[2] Маніпуля́нтка— поштова службовиця, касирка.
МУРЛИКА — КІТ ФРАНКА
В кабінеті холоднім, що кликали вдома «Сибіром»,
де сторіночку кожну пронизливий протяг гортав,
порятунок рудий, з муркотінням, що варте довіри —
кіт Мурлика терпляче зап’ястя Франка зігрівав.
Вже сутінки вкрили шпилі всіх львівських домівок,вже
вечеря схолола, та це не турбує Франка.
Поруч діти поснули — всі четверо теплих голівок,які
тьмяно освітлює гасова лампа з кутка.
Він згадає ліси, де знаходив гриби на світанні,
чи як рибу руками ловив у карпатських річках.
І ще батьківську кузню й хлопчаче своє поривання,
де роздмухував міхи в затертих лляних сорочках.
А над ранок сріблясту Софіївку збудять тумани,і
розвіються тихо Франкові недоспані сни:
про студентський арешт, про трилике безтямені кохання,і
про бузька, якого колись врятував навесні.
Вишиванку вдягне, де заблудиться сонце в зави́тках,
на столі — міцна кава і стоси чернеток, книжок...
Він не бачить зими у замерзлих на шибці відбитках,
бо викрешує іскру із гострих, як кремінь, думок.
© Ольга Береза
