Цілована Ангелом, сонцем, дощами,

умита росою, обтерта вітрами.

Наспівана птицями, веснами, літом,

прибрана зіллям, увінчана квітом.

Засіяна дотиком, слухом та зором.

Обіцяна родом. Надихана словом.

Наповнена помислами та гадками,

переконаннями і молитвами.

Скерована снами, спрямована днями.

Думками розбуджена і почуттями,

гомоном, шелестом, дзвоном та дзюркотом,

шепотом, шурхотом, щебетом, гуркотом.

Заговорена травами і громовицею,

напророчена Небом та блискавицею.

Навчена світом, промінням, зорею,

водою, вогнем, повітрям, землею.

Захищена тінями предків забутих,

пильнована брамами доріг замкну́тих.

Бережена Богом й вінком із барвінку,

цілована Ангелом – бо УКРАЇНКА!

🪶

Все буде добре! Кажи собі це доконечно

і вір, як у дитинстві, у дива.

Як не крути, життя прекрасне, безперечно, –

після зими з’являється весна.

🪶

Вода в горах бистра.

Туман низом спати лягає.

Шепчуть тихо трави:

«Ніби на погоду виглядає».

Спорожніло поле,

виоране, витоптане, стерте.

Начорно, наголо,

як той Божий світ розпростерте.

Міркувала кладка

за тим полем, за селом, далеко,

що не буде згадки

про смереки молодим лелекам.

Вирубають скоро,

бардинкою попід корінь стешуть.

Лишуть пусті гори –

най їм вітер голі ребра чеше.

А на весну птиці

вернуться туди, де звиті гнізда.

Зникли пріч ялиці,

лиш вершина залишилась грізна.

Пощо їх зрубали?

Хіба вони ґанч мали, сердешні?

Знагла обібрали.

А лелеки – наче нетутешні.

Не вповість їм Менчу́л

ані Пе́трос і не скаже Стри́мба,

як їх любив гуцул,

як їм файно вигравала дримба.

Подекуди стримлять

ще ялиці в росяних пацьорках,

в них нічниці сплять,

їхні гнізда вимощені з шворки.

Ріки в горах жваві,

ще прудкіші там лицаті хмари.

Де ж ліси тужаві?

Де ж тепер їх дивовижні чари?

Стою на вершині,

могла б, то ще вище б злетіла.

Мені, як пташині,

за ті гори серденько німіло.

Як тут Господь близько!

Можна сиву хмару упіймати.

Летить в небі бузько –

до нього рукою подати.

🪶 Ольга Береза